ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

Очевидно, саме цим можна пояснити той факт, що в романах В.Винниченка досить часто зустрічаються щоденники героїв (“По-свій”), листи (“Хочу!”), записки (“Чесність з собою”). А в заголовок роману 1916 року він узагалі виніс слово “записки” (“Записки кирпатого Мефістофеля”). Оповідь у цьому романі чи не вперше в українській романістиці ведеться від першої особи.

По-четверте, у романах В.Винниченка надзвичайно важливе значення мають діалоги, що, до речі, споріднює їх з романами Ф.Достоєвського. Пов'язано це з тією творчою особливістю прозаїка, про яку він якось згадав у листі до Є.Чикаленка: “без якоїсь ідеї (підкр. наше. - В.П.) я все-таки не можу писать, така вже моя вдача”.(234)

Діалоги у В.Винниченка нерідко мають вигляд словесних двобоїв з приводу ідеї (“теорії”) - це відбувається тоді, коли з'являються опозиційні пари героїв. Характерними в цьому сенсі є диспути Тараса Щербини і Кита, Дари і Сергія (“Чесність з собою”), Петра Заболотька і соціаліста Михайла (“Заповіт батьків”), суперечки Вадима Стельмашенка з Микульськими (“По-свій”). Диспути героїв В.Винниченка давали критикам підстави говорити про публіцистичність і “проповідництво” письменника. Щодо публіцистичності - все так, а ось із проповідництвом усе складніше, оскільки в романах В.Винниченка є момент поліфонії, і це ще одна риса, що зближує їх із романами Ф.Достоєвського. Поліфонія ж, за М.Бахтіним, передбачає у Ф.Достоєвського “множинність самостійних голосів і свідомостей, які не зливаються”, “множинність рівноправних свідомостей”. “Головні герої Достоєвського не тільки об'єкти авторського слова, але і суб”єкти власного”, - зауважував дослідник.(235)

У В.Винниченка теж бачимо складну взаємодію авторського голосу з голосами персонажів. Критики 1910-х років, скажімо, сприймали програмові монологи Мирона Купченка як такі, що виражають авторську позицію, не помічаючи, що такою ж мірою авторові близькі й сумніви Тараса Щербини, Миронового опонента. Авторське “Я” мовби розщеплюється, роздвоюється, і в зв'язку з цим ми говорили про Винниченкову амбівалентність. Тези Петра Заболотька так само “авторські”, як і антитези Михайла. Авторський голос розчинений у голосах різних героїв, часто навіть опонуючих один одному.

Подібна складність була новою для українського реалістичного роману.

По-п'яте, несподіваною - порівняно з ранньою новелістикою - виявилася у Винниченка-романіста функція пейзажу. Він майже зник (за винятком хіба що розкішних описів природи у романі “Хочу!”). Очевидно, в “романі з психологічним завданням” (М.Зеров), де, до того ж, дискутується певна морально-філософська ідея, пейзаж відходив на другий план. Але справа ще й у тому, що на зміну сільському матеріалові багатьох Винниченкових оповідань прийшов урбаністичний колорит його романів. Не останню роль тут, знову-таки, відіграла - як певний зразок - проза Ф.Достоєвського.

6.3. Неореалізм: оновлення жанрів (новелістика). “Старе” й “нове” в драматургії

Цікаво, що в одну й ту ж пору В.Винниченко був різним у залежності від літературного роду чи жанру, в яких працював. У новелістиці він загалом залишався більш традиційним, тому можна назвати лише кілька його творів “короткого” жанру, які ставали об'єктом гарячих суперечок ( “Дрібниця”,“Момент”, “Рабині справжнього”, “Те ж саме”), - принаймні, на рівні усних обговорень та приватного листування.

Мала проза В.Винниченка 1902-1920 р.р. - це добрих півсотні творів. Романи й п'єси письменника дещо затінили її в очах сучасників - а жаль: саме в новелістиці Винниченко-художник почувався найвільніше. Його здобутки в цьому жанрі істотно збагатили українську неореалістичну прозу перших двох десятиліть ХХ ст.

В.Винниченку судилося стати літописцем “смутного” часу, коли в Російській імперії відбувалися селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбивають соціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкривав такі явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології. Селянські “грабіжки” 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. І.Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїй обсервації”: зі сторінок його ранньої прози і справді поставала ціла панорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільський тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів...

“Біля машини”, “Суд”, “Салдатики!”, “Голота”, “Голод”, “Контрасти”, “Студент”, “На пристані”, “Темна сила” - це характерні зразки соціально-психологічного оповідання. Проте з часом гостра соціальна колізія в малій прозі В.Винниченка поступається місцем психологічному завданню (“Момент”, “Чудний епізод”, “Таємна пригода”, Талісман”, “Олаф Стефензон”, “Федько-халамидник”, “Кумедія з Костем”, “Терень”, “Раб краси”). Проте новелістична поетика у В.Винниченка зберігає стабільні прикмети.

Передусім, сюжети його оповідань тримаються на динамічних фабулах, в основі яких історія, пригода, до того ж - сповнена таємниць, несподіванок, загадок. Перед читачем стрімко розгортається каскад подій, які невідомо чим завершаться, і в цій таємниці розв”язки криється інтрига. Досить часто В.Винниченко веде оповідь до трагічних фіналів (“Салдатики!”, “Студент”, “Малорос-європеєць”, “Кумедія з Костем”, “Талісман”...). Але якщо навіть розв'язки з “летальним” результатом і немає, то все одно трагічний відсвіт форсмажорних обставин досить часто падає на долі його героїв, знаменуючи круті повороти, зміни, метаморфози.

Екстремальні ситуації, в яких опиняються персонажі, - майже неодмінний атрибут Винниченкових оповідань. Його герої бунтують проти панських кривд, а потім розплачуються - хто брутальною розправою над собою, хто життям (“Суд”, “Салдатики!”); ризикуючи життям, переходять кордон (“Момент”); роблять підкоп із тюремної камери (“Талісман”); влаштовують небезпечні ігри під час льодоходу (“Федько-халамидник”); поширюють перед “носом” у жандармів прокламації по селах (“Студент”, “Записна книжка”); рятують з палаючого будинку геніальну картину (“Олаф Стефензон”); підпалюють панську садибу (“Купля”)...

Незвичайні обставини, за яких відбувається дія, стають моментом істини. Винниченко-новеліст має смак до небуденних, яскравих подій, які висвітлюють злами, несподівані перетворення, що відбуваються з героями.

Причому, ці метаморфози - парадоксальні за своєю суттю.

Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає застраханим і покірним (“Суд”).

В оповіданні “Салдатики!” з простого й непримітного селянина народжується ватажок. Схожа метаморфоза відбувається і з євреєм Пінем, тихим і безпретензійним у звичайних обставинах, і рішучим та винахідливим - у нестандартній ситуації (“Талісман”).

Сектант-мальованець Кравчук (оповідання “Боротьба”), який ніяк не вписується в жорсткі стандарти солдатського життя, муштри, несамохіть убиває свого кривдника-командира, а ще через якийсь час стає ... соціалістом.

Кілька дивовижних перетворень відбувається із селянським гуртом у новелі “Студент”.

Непокірливий сільський поет, який дошкуляє місцевому начальству своїми глузливими “піснями”, після того, як його спокусили “посадою в розправі”, не витримує випробування владою (хай і маленькою) і спивається, перетворюючись у самодура (“Терень”)....

Цей ряд можна продовжувати, але нам важливо зафіксувати закономірність. Неабияка любов В.Винниченка до “чудних” метаморфоз свідчить, що парадоксальність була фундаментальною рисою художнього мислення цього письменника. Йому подобалося доводити те, що із звичайного погляду не підлягає доведенню, руйнувати аксіоми. Несподівані перетворення в новелах прозаїка - це не сюрреалістичний шок, який не детермінується характерами та обставинами; вони знаходять цілком реалістичне мотивування, випливаючи з конкретних причин, з тих психологічних чинників, які не лежать на поверхні.

Причому, В.Винниченка цікавить “чудне” не тільки в індивідуальній, а й у масовій психології. З цього погляду вельми цікавими є новели “Салдатики!”, “Талісман” і “Студент”, у яких блискуче розкрито психологію лідерства, а також психологію натовпу. За новелами “Салдатики!” й “Талісман” можна студіювати психологічні механізми народження неформального лідера в нестандартній ситуації. Акцент у них зроблено саме на парадоксальних виявах людської поведінки в обставинах ризику, небезпеки, кризи, на взаєминах ватажка і маси (чи групи людей). В.Винниченко посилює ефект тієї метаморфози, яка відбувається з Явтухом (“Салдатики!”) і Пінем (“Талісман”), згадкою про те, що це були, в одному випадку - селянин, “якого мало навіть і примічали в селі”; в другому - “найменший, найбідніший, найслабший” із арештантів, лагідний і несміливий. Але в тому то й річ, що обидва новелістичні сюжети демонструють диво психологічного перетворення, яке відбувається з Явтухом і Пінем.

Невідомо, чи був знайомий В.Винниченко зі спостереженнями і висновками французького вченого Густава Лебона, автора фундаментальної праці “Психологія соціалізму”, яка в 1907 р. вийшла в перекладі російською мовою, - але в його оповіданнях (до двох згаданих щойно варто долучити ще “Суд” і “Студент”) психологія натовпу й ватажка відтворена настільки проникливо, що аналізувати ці твори можна, супроводжуючи аналіз цитатами з Г.Лебона. На висновках Г.Лебона позначилося, як відомо, студіювання характеру маси часів Великої французької революції. В радянську пору його праці не популяризувалися, оскільки їх автор був переконаним противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм із його культом колективу - сходинкою вниз.

Винниченко-художник мовби простягував руку психологу Г.Лебону (а заодно і З.Фрейду, автору праці “Масова психологія і аналіз людського “Я”, значною мірою зіпертої на висновки французького вченого, але істотно доповнені спостереженнями про високі вияви “масової душі”, які більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в СРСР у 1930-ті роки). Він змальовував такі характери і такі ситуації, які виявляли важливі психологічні закономірності у стосунках особистості і маси. У масі стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи, “як усі”. Маса - імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання

почуття відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси - афектована; у людини натовпу з'являється відчуття нездоланної сили; інстинкти (“первісні спонуки”, - каже Г.Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне...

Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г.Лебоном. У художньому варіанті вони продемонстровані і В.Винниченком у новелах “Салдатики!” та “Студент”.

Палає село - і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому ...студенти (новела “Студент”, 1907 р.). У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою: все зло - від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють підпали... Влада стереотипу - величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка як свого захисника, називали його “голубчиком нашим”, - а як тільки дізналися від стражників, що чоловік той - студент, блискавично змінили милість на гнів. Красномовна репліка когось із селян: “Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасити мою хату. Давай!”(236)

Яка трагічно коротка дистанція між “голубчику наш!” - і “Бий його!”...

І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає його останнім аргументом, який має довести: не ворог я!), - тільки тоді настрій селян знову круто міняється Цього разу - гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.

Масі, як уже було сказано, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт - відповідно з накинутим стереотипом - приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість “міфотворчості”, яка вигідна режимові, - трагічна за своєю суттю.

Кілька разів, змальовуючи трагічну сільську сценку 1905 року, В.Винниченко згадує в ремарках про “царя природи” - сонце, яке весело сміялося, дивлячись із небесної висоти на спалені хати, людей. Але - чому сміялося сонце? Очевидно, тому, що стало свідком безглуздя натовпу, який часом не відає, що творить. Навряд чи В.Винниченко знав висновки психологів про те, що масова психологія схильна до афектації, марновірності, мінливості, але як художник він уловив ці закономірності в самому клекоті життя під час суспільної смути початку століття з її соціальними катаклізмами, коли маси людські вийшли на вулиці й площі.

Винниченко-новеліст чи не першим в українській літературі взяв “під мікроскоп” психологію взаємин вождя і маси, - поруч із ним слід назвати хіба що М.Коцюбинського як автора повісті “Fata morgana”, в якій блискуче здійснено “анатомію” натовпу (сцени погрому панського маєтку і гуральні, а також розправи селян над своїми ж ватажками). Якщо колектив піддається “гіпнотичному” навіюванню, резонно запитував З.Фрейд, - то хто той “гіпнотизер”, який навіює?

В новелі “Салдатики!” проміння авторської уваги зосереджене на Явтухові, про якого можна сказати, що це - “гіпнотизер мимоволі”. Саме йому судилося у відповідальну хвилину стати лідером і, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинути. В.Винниченко проникливо розкриває “механіку”

народження ватажка в ситуації, коли настрої села визначають тривога й нетерпляче очікування “чогось”. Порушено звичний, усталений плин життя. З того моменту, коли мало не біля кожної хати з'явилися прокламації, люд захвилювався, почав прислухатися до чуток і сам творити їх. Такого не було ніколи: “скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю”.(237)

Йдеться, отже, про найсокровенніше. Про землю, про можливість зажити, нарешті, по-людськи... Селяни в “Салдатиках!” - це не зовсім та недовговічна маса, про яку писав Г.Лебон. Вона більш-менш організована. По-перше, її склад, по суті, постійний. По-друге, існують традиції і звичаї, які об'єднують жителів одного села в певну спільноту. По-третє, всередині себе самої ця маса диференційована - тут усі знають усіх і кожна група має свою “нішу”.

І ось цей більш-менш організований гурт потребує ватажка. Сільський староста ним уже не є - з’явився неформальний лідер, і люди швидко це відчули. В.Винниченко кілька разів на перших сторінках новели повторює одні й ті ж деталі: у Явтуха твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійний голос. Явтух весь час серед людей, його твердо-спокійний голос діє на них заспокійливо. У нестандартних ситуаціях лідером стає той, хто знає, що треба робити. За розгубленою людиною не підуть інші.

Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість і віру, ясні очі - чистоту і відкритість намірів. Усе це разом складає основу того, що Г.Лебон називав особистим престижем, тобто загадковою, магічною владою над людьми, яку можуть мати над ними інші люди, ідеї чи дії. Адже це ніби про Явтуха сказано: “Він (вождь) повинен бути сам захоплений глибокою вірою в ідею, щоб пробудити цю віру в масі; він повинен мати сильну імпонуючу волю, яку переймає від нього безвольна маса”. І далі: “вожді стають впливовими завдяки тим ідеям, до яких самі вони ставляться фанатично”.(238)

Явтух має оту ”імпонуючу волю”, заряджену вірою в правоту, праведність своїх дій. Автор оповідання підготував нас до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, “дуже замислився”. Вражений, він довго ходив по селу, мовчав, прислухався до людей, “щось думаючи” напружено і зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажком став той, у кого визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому контексті подій.

Вельми характерним є епізод, коли з ініціативи Явтуха збирається сільський сход і сам він починає (вперше в житт!) промовляти. Рефреном цієї схвильованої промови є заклик “убити неправду”. Свідомо чи несвідомо Явтух (сам - людина віруюча) апелює до християнської свідомості односельців. Просто і переконливо він доводить, що, працюючи на пана, вони самі творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: “У поті лиця їж хліб”. Явтух, отже, пропонує відібрати в пана те, що ним самим не зароблено, і тим самим звільнити себе від мимовільного гріха неправди, несправедливості. Селяни слухають, “як зачаровані”, адже, крім усього, їм кажуть те, що вони хочуть почути. У словах Явтуха вони знаходять украй важливе для них виправдання своїх наступних дій: виходить, що одібрати панське добро - то Божа справа.

Але не тільки християнська свідомість селян відіграє важливу роль у цій ситуації; не менш важливим чинником є їх стихійний селянський соціалізм, в основі якого - могутній соціальний інстинкт: відібрати і поділити чуже.(239)

Секрет Явтухового успіху як оратора, таким чином, нехитрий. Перед нами той випадок, коли, за Г.Лебоном, “маса попадає під справді магічну владу слів, які здатні викликати в масовій душі страшні бурі або ж ті бурі приборкувати”. Виступ Явтуха остаточно утверджує за ним роль ватажка.

Кульмінацією ж в оповіданні є протистояння двох мас - селянської і солдатської (пан покликав для приборкання бунту військо). Вершина напруження - словесний і моральний поєдинок двох лідерів, в одному випадку - неформального для селян (Явтуха), в другому - формального для солдатів (офіцера). Стрілятимуть солдати в людей чи ні? Кого послухають вони - незнайомого їм селянина, який благає їх не брати гріх на душу і не піднімати руку “на своїх же, на батьків, на братів” (с.с.70-71), чи свого командира?

Моральна перевага - на боці Явтуха та його односельців. Справа ще й у тому, що існує закономірність: маса стає більш організованою, якщо вона вступає у взаємини з іншими подібними, але й відмінними водночас, масовими утвореннями, надто ж - якщо вона протидіє їм. Проти селянського гурту - “сірий тин” солдатів. Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися командира, зрештою, розбиваються об просту правду, якою обпікає солдатські душі Явтух. Стріляти в невинних, у своїх - гріх.

Моральна сила селянського ватажка передусім у його правоті. І ще в тому, що він анітрохи не лукавить: Явтух кладе на свої плечі страшну ношу відповідальності за долю односельців і чесно несе її аж до свого смертного кінця (розлючений офіцер зарубує Явтуха шаблею, за що тут же розплачується і власним життям). Це ще одна особливість взаємин лідера і маси, помічена В.Винниченком: той, хто веде за собою інших, перестає належати собі.

Цей повільний погляд на кілька новелістичних творів В.Винниченка потрібен був, щоб наголосити на внеску письменника в людинознавчу скарбницю “короткого” жанру. Психологічний аналіз “масової душі” (З.Фрейд) був малодослідженою сферою і для європейської прози. Скажімо, Е.Золя змалював у “соціалістичному (за його ж визначенням. - В.П.) романі” “Жерміналь” (1885 р.) стихію шахтарського страйку, яка набирає просто-таки апокаліптичних форм. “Червоний привид революції” справді викликає “складну реакцію захоплення і страху”(240), оскільки він несе сваволю і руйнування, пробуджуючи дикі інстинкти юрби. Сцена сутички знавіснілого гурту шахтарів із солдатами нагадує фінал новели В.Винниченка “Салдатики!”, хоча перебіг, перипетії конфлікту мають і свої відмінності. Але і в Е.Золя є герой, який прагне зупинити кровопролиття, - робітник Етьєн Лантьє, який очолює страйк. Якщо Явтух у В.Винниченка - це стихійний селянський ватажок, то Лантьє в Е.Золя - молодий соціаліст, який свідомо культивує в собі вождя мас. І все ж сам процес народження ватажка, психологічні перипетії і закономірності цього процесу цікавили Е.Золя менше, ніж драматургія грандіозного соціального конфлікту. Через те він раз у раз обходиться “скоромовкою” (на зразок: “Тепер уже з Етьєна став справжній ватажок”).(241) Можливо, причина тут ще і в двоїстому ставленні автора до цього героя: робітник-соціаліст, який претендує на роль “апостола істини” і переймається фанатизмом натовпу, виявляється, дуже туманно уявляє собі, що буде після того, як “червоний привид революції” переможе. Він закликає шахтарів “зруйнувати увесь державний лад” і повернутися до “первісної комуни”, запровадивши колективну власність; “нападає на шлюб”, обіцяючи “народження сім’ї вільної, рівноправної”, безкоштовну освіту; малює картину “нового світу”, який уявляється йому як “світодайний храм правди й справедливості, що виросте на світанку двадцятого століття” (с.524), - але річ у тім, що “нова мрія не набула ще виразних форм”; “він твердо вірив тільки, що треба перш за все захопити владу в свої руки, а там буде вже видно” (! - с.484).

Такий Етьєн Лантьє - якого підхоплює і несе стихія юрби, якому подобається мати “певні (як у буржуазії. - В.П.) життєві вигоди”, який втішається своєю владою і сповнюється “диким шалом” під час “відьмацького шабашу” (страйку), - не міг однозначно захоплювати Е.Золя. Лише в кінці роману, коли шахтарі зазнають поразки, а “славнозвісний Інтернаціонал” розвалюють внутрішні чвари й гризня за владу, у Лантьє з'являється думка про те, що “законні заходи” можуть бути ефективнішими, ніж “хижа ненависть”. Йдеться, отже, в “Жерміналі” про ті разючі суперечності соціальної революції та її творців, які пізніше хвилюватимуть і В.Винниченка.

Цілком можливо, що, пишучи свої ранні оповідання, в яких відбилася хисткість суспільних обставин і настроїв мас у ситуації гострого соціального катаклізму, він і не брав до уваги досвіду “Жерміналю” Е.Золя (на відміну від М.Коцюбинського, у якого в повісті “Fata morgana” та новелі “Коні не винні” зустрічаються “цитати”, ремінісценції з роману французького письменника). Але об’єктивно частина творів “малої прози” В.Винниченка стає в ряд із тими творами світової літератури, в яких художньо досліджується психологія окремої людини і маси людської в момент великих соціальних потрясінь.

Поетика новели у В.Винниченка має споріднені риси з мопассанівською. Ю.Данилін, який спеціально досліджував питання новелістичної майстерності французького прозаїка, відзначав, зокрема, що серед “малої прози” Г.Мопассана виділяється три типи новели: новела характерів, лірична новела і новела пригод. Звісно, це - досить умовний поділ. Уже хоч би тому, що перший і третій типи у Г.Мопассана нерідко зливаються. Вся справа в домінантах: якщо в новелі характерів акцент робиться не на зовнішній інтризі, а на зіткненні характерів, то в новелі пригод якраз навпаки - “зовнішня подія є такою важливою за задумом, чи такою незвичайною й драматичною, що вона виходить на перший план, вимагаючи уваги до всіх перипетій свого розвитку і ослаблюючи інтерес художника до зображення характерів, а персонажі стають тут уже не рушіями дії, що відбувається, а часом її пасивним придатком”.(242)

Роль пригоди, незвичайної події, історії в новелах В.Винниченка. як було сказано, надзвичайно велика. Як і в Г.Мопассана, інтрига випадку (часом курйозного) в нього забезпечує динаміку оповіді, дії. Але якщо у Г.Мопассана зустрічається й лірика в прозі, то у В.Винниченка безфабульних сюжетів практично немає, і це одна з причин популярності його новелістики серед читачів-сучасників. Випадок, за В.Далем, це пригода, притча, зустріч,все несподіване, непередбачуване, раптове, мимовільне. Чудне - якщо доповнити цей ряд улюбленим Винниченковим словом.

Як і Мопассан, Винниченко досить часто вводить у свої новели “внутрішнього оповідача”.(243) Історія, пригода в такому разі викладається від першої особи. Причому, оповідачі у Винниченка - це (за незначними винятками) різні іпостасі однієї й тієї ж особи, біографічно й психологічно близької авторові.

В оповіданнях “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” і “Малорос-єврепеєць” оповідачем виступає студент, який, шукаючи заробітку, влаштовується суфлером у провінційній театральній трупі; репетитором у пана... Ще частіше оповідь ведеться від імені молодого революціонера (“Боротьба”, “Терень”, “Зіна”, “Момент”, “Купля”). Здається, В.Винниченко задумував навіть новелістичний цикл, об”єднаний спільною назвою “Із оповідань тюремної Шехерезади”, - за три з половиною роки тюремного ув'язнення (а це значно більше, ніж тисяча й одна ніч) йому, напевно ж, довелося переслухати чимало бувальщин, які траплялися з революціонерами та іншим тюремним людом. Інколи такі бувальщини, ставши новелістичними сюжетами, набували притчевого характеру (“Рабині справжнього”, “Чудний епізод”). Ще одна іпостась усе того ж оповідача, який є авторським alter ego, його “маскою”, - емігрант з України, молодий скульптор, який потрапляє в коло паризьких художників (“Олаф Стефензон”).

Але є у В.Винниченка й такі новели, де “внутрішній оповідач” - цілком самостійний персонаж; він - не просто свідок чи мимовільний учасник історії, функція якого тільки й зводиться до того, щоб розповісти її; саме він і є центральною постаттю твору. Саме його психологію автор бере “під мікроскоп”. Особливо характерними в цьому плані є новели “Дрібниця (Моє останнє слово)” і ”Таємність”: їх персонажі - ніби-революціонери, які оповідають випадки, історії, учасниками яких є вони самі.

Втім, випадок рідко цікавить В.Винниченка сам по собі (як, наприклад, у новелі “Записна книжка”). Він є тим прожектором, який висвітлює в характерах героїв новел, інколи - щось принципово нове. І не просто висвітлює, а й провокує метаморфозу. Якась незвичайна ситуація, що складається раптово, може круто змінити уявлення про людину, або ж істотно доповнити його. Саме так відбувається в новелах “Боротьба”, “Салдатики!”, “Талісман”, “Федько-халамидник” (і в інших творах) з багатьма героями. В тім числі і з тими, які є персонажами новел, в основі сюжету яких - курйоз.

Новела курйозів - вона теж зустрічається в доробку В.Винниченка (“Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”,

“Записна книжка”). Щоправда, В.Винниченко не так і часто відгукувався на пропозиції видавця газети “Рада” Є.Чикаленка подавати для друку “анекдотичні оповідання на кшталт чеховських “анекдотів”, хоча той і наполягав, посилаючись на успіх подібних творів у читачів. “Коли матимете час й охоту, то частіше давайте такі оповідання, як “Записна книжка”, - писав Є.Чикаленко В.Винниченкові у Женеву 22 квітня 1909 року. - Се оповідання зовсім газетне. Правда, слави Вам од таких оповідань не прибуде, бо вони фейлетонного характеру, як і “Щирий та Поміркований”, а публіка їх читає залюбки і хвалить. Взагалі, публіка страшенно любить читати анекдотичні оповідання на кшталт чеховських “анекдотів”.(244)

Оповідання “Записна книжка”, “Малорос-європеєць”, “Уміркований” та “Щирий” Є.Чикаленко вважав “анекдотами”, “фейлетонами”. І справді, в них багато є від анекдоту -“короткого усного оповідання з дотепною кінцівкою”.(245) І хоч Леся Українка вважала, що “гумор не особливо притаманний натурі п.Винниченка” (додаючи, втім, що “талант допомагає йому впоратися і з чужими його вдачі прийомами творчості”)(246), - все ж, В.Винниченко довів своє вміння помічати в житті й відтворювати в слові комічні сторони дійсності. З найбільшим ефектом ця його якість виявилася у змалюванні різних ликів малоросійства.(247)

І “малорос-європеєць” пан Коростенко, і Уміркований, і Щирий - все це діти “малоросійської” України, які не можуть позбутися такого її рудимента, як комплекс неповноцінності. Явно чи приховано він виявляється в усіх трьох випадках, але кожного разу - по-різному: в одного - через пиху, в другого - через страх, у третього - через бунт. Коростенкова пиха маскує його готовність до холуйства й мімікрії. Полохливість Уміркованого виказує в ньому майже цілковиту атрофованість національної свідомості, яка ледве жевріє під брилами покори і страху. Екстравагантний же бунт Недоторканого є виявом важкого - мученого й каліченого - постання українця в учорашньому малоросові, постання незграбного, викличного, смішного...

Змальовуючи цей курйозний типаж, В.Винниченко дотепно використав можливості анекдотичної форми, фарсу, буффонади. В його оповіданнях явлено колоритні типи-маски, що - як виявилося - належать не лише початкові ХХ століття.

Цікаво, що “малорос-європеєць” Коростенко, цей пустомолот, фразер, у словах якого проглядає щось блазенське, на диво схожий на ... Степана Трохимовича Верховенського з “Бісів” Ф.Достоєвського. Їхній “ліберальний“ спів не такий уже й безневинний. Оповідання В.Винниченка завершується трагедією: Коростенко, прийнявши весільну перезву за селянську демонстрацію “з флагами”, розстрілює ні в чому не винних людей (ось приклад, коли випадок провокує несподівану метаморфозу, що відбувається з персонажем, відкриваючи його справжню, а не вдавану суть!). У страху очі великі - переляк змушує пана Коростенка забути про власну маску.

Усе це дуже нагадує поведінку Верховенського-старшого, який, дізнавшись, що в сусідньому селі “произошло некоторое недоразумение”, тобто - що почалися якісь селянські хвилювання, “до того разволновался, что даже и нас напугал. Он кричал в клубе, что войска надо больше, чтобы призвали из другого уезда по телеграфу; бегал к губернатору и уверял, что он тут ни при чем...” - і далі в тому ж дусі.

Звісно, між Степаном Верховенським, який зараховує себе до російських “західників” зразка 1840-хроків, і українським панком Коростенком, збаламученим хвилею ліберальних настроїв 1905-1906 років, чималенька дистанція. Але й про того, й про того можна сказати: людина, яка придумала себе.

У чому причина збігів і паралелей? Лише в подібності самого

типажу, в чинниках об'єктивного характеру, пов'язаних із особливостями природи імітаторства, яке експлуатує певні ідеї часу, використовуючи їх як модну одіж? Чи, може, справа, в тому, що саме тоді, коли писалося оповідання “Малорос-європеєць”, В.Винниченко перебував у “силовому полі” Ф.Достоєвського, про що свідчать і його листи, і його драми та романи 1907-1914 років?

Як би там не було, а “клясичний типаж периферії українського національно-визвольного процесу”, “сатиричні, інколи дружньо-гумористичні образи, що надають процесові життєвої повноти й реальності”, справді є важливим внеском В.Винниченка в українську літературу.(248)

М.Зеров вважав, що в другому періоді творчості (1907-1920 рр.) В.Винниченко віддавав перевагу “імпресіоністичній новелі”.(249) З цим твердженням погодитися нелегко. В.Агеєва, яка спеціально досліджувала українську імпресіоністичну прозу, доводить, що імпресіоністи, зосереджуючись “на конкретних феноменах”, “ігнорували проблеми причинності, соціальної, біологічної, генетичної обумовленості”. Для імпресіонізму цікавою є “мить, а не тяглість”, тому тут легко приймалася техніка “потоку свідомості”. Довіра до конкретного сприйняття й абстрагування від попередніх знань означали, що чуттєве враження від реальності виявлялося важливішим за саму реальність. Світ поставав святковим і барвистим, оскільки йому, побаченому “заново”, мовби поверталася первозданність.(250)



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000