ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

Творчість В.Винниченка 1902 - 1920 рр. є реальним підтвердженням цього загальнометодологічного висновку. Вона увібрала в себе елементи різноманітних явищ, знаменуючи перехід української літератури до нової естетичної якості. У зв”язку з цим важливо поміркувати над питанням про стосунки прози й драматургії письменника з головними художніми напрямками й стилями доби: реалізмом, модернізмом, натуралізмом, неоромантизмом, символізмом.

Творчість В.Винниченка розвивалася переважно в річищі

реалізму. Кажучи так, слід мати на увазі, що й сам цей напрям на початку ХХ ст. набув нових рис, збагачуючись і ускладнюючись порівняно з минулим століттям. Відбувалося це як за рахунок іманентного його розвитку (виникли, скажімо, різноманітні типи реалістичного роману - філософський, психологічний, сатиричний, фантастичний), так і внаслідок засвоєння здобутків інших напрямів (відтворення життя у формах самого життя доповнилося художньою умовністю,притчевістю, елементами фантастики...).

Вже на рубежі ХІХ і ХХ століть було очевидно, що український реалізм набуває нових ознак. І.Франко, зокрема, відзначав, що значно зросла увага письменників до внутрішнього світу людини, збагатився сам психологічний інструментарій, з допомогою якого розкриваються характери героїв. Очевидним стало, що реалізм охоче йде на зближення з модернізмом. Через те дослідники не без підстав почали називати його (вже в оновленій іпостасі!) неореалізмом, маючи на увазі близькість “до модернізму в художніх засобах психологічного пізнання людини” і розходження з ним (модернізмом) “у меті цього пізнання: реалізмові людина потрібна була для осмислення соціального оточення”.(223)

В українській літературі роль реформатора реалізму дісталася В.Винниченку.

Відомо, що на рубежі художніх епох заперечення старої традиції нерідко здійснюється шляхом її пародіювання. М.Костомаров ще в 1843 р. писав про пародійне начало в “Енеїді” І.Котляревського, спрямоване проти класицизму. А майже через двісті років після “Енеїди” об'єктом шаржування у творчості молодих письменників 1980-1990-х років стала українська соцреалістична традиція (так само, до речі, з 1987 р. фестиваль “Червона рута” почав ламати псевдоромантичну стилістику української естрадної пісні, - через сміх, глузування, шарж, “перекривлювання”, доведення шаблонів до абсурду...).

Ми вже знаємо, що молодий В.Винниченко, вдаючись до прийомів латентної критики, полемізував з І.Нечуєм-Левицьким навіть на сторінках художніх творів, кепкуючи над його “патріархальною”, описовою манерою письма. Подібні відштовхування є не тільки способом заперечення чужого досвіду, а й формою подолання власної інерції. В.Винниченко, можливо, не був би таким категоричним заперечником стилю І.Нечуя-Левицького, якби він не відчував, що й сам мимоволі віддає данину етнографічно-побутовій традиції. Сміх дає змогу не лише спростувати канон, а й самому звільнитися від нього. Це, знову-таки, до питання про “кінці - переходи - початки”: творчість В.Винниченка не була стрибком від старого реалізму до нового. Вона була переходом до неореалізму.

Далі, коли йтиметься про драматургію В.Винниченка, спробуємо показати, як орієнтація на “нову європейську драму” парадоксальним чином уживалася в ній з “рудиментами” старої української мелодрами, і відбувалося це, безперечно, поза волею самого письменика. Поки що ж варто наголосити на тому, що і в розумінні самої місії латератури, слова В.Винниченко дотримувався, загалом, народницьких уявлень. Модерністи, як відомо, наголошували на самоцінності мистецтва, на його НЕ-утилітарності, на тому, що творчість - це передусім самореалізація митця-пророка, рукою якого водить сам Господь Бог. Народники ж дорожили іншими вартостями: література - соціальний педагог; вона не може дозволити собі розкоші пориватися “в блакить”, забуваючи про злобу дня; творчість - не стільки містика, скільки свідоме служіння народові...

Об”єктивно В.Винниченку ближчим був другий ідеал. Революціонер-практик, один із лідерів української соціал-демократії, він і творчістю свою волів втручатися в життя, щоб змінювати його. Чи ж дивно, що деякі ранні твори письменника мали відверто агітаційний характер і навіть видавалися як ... партійна література (наприклад, оповідання “Боротьба”, у фіналі якого солдат Кравчук, натерпівшись від командирів принижень за свої переконання мальованця, убиває кривдника-офіцера, втікає з війська і стає ... соціалістом)? І чи дивно, що сучасники (як Леся Українка) помічали в його романах і п'єсах проповідницьке начало, оголену тенденційність?

З листів В.Винниченка до М.Горького видно, що своїм обов'язком художника він вважав виносити на обговорення суспільства злободенну проблематику. “Мене глибоко цікавить питання про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко 5 січня 1909 р., висилаючи М.Горькому з Парижа на Капрі свою п'єсу “Базар”. - ... Його (це питання. - В.П.) я хотів би поставити на обговорення суспільства. Все ж разом я конкретизував на питанні про дітей, про майбутнє людства”.(224)

Більше того, в його творах 1906-1920 рр. помітний той публіцистичний, “трактатний” елемент, який пізніше, особливо вже в останній, муженський період творчості письменника стане домінуючим, - звідси й поява таких романів-трактатів, як “Нова заповідь” чи “Слово за тобою, Сталіне!”

В.Винниченка з самого початку вабила не стільки самореалізація через творчість (хоча й писав він М.Горькому: “хочу найбільшої слави” - тут же, щоправда, уточнюючи, що вона, слава, є “найбільшою корисністю для людей”), - скільки суспільний ефект слова, можливість його впливу на стан умів у суспільстві. Такий підхід до власної творчості згодом можна буде бачити в О.Довженка, який одного разу зізнався, що мріє написати такий твір, за яким би політбюро могло прийняти постанову, щоб втілити цей твір у життя! В.Винниченко теж пропонував суспільству “сценарії щастя” - такі, якими він їх уявляв.

Більше того, серед численних літературних маніфестів і дискусій, якими для українського письменства починалося ХХ століття, була й вельми колоритна спроба сформулювати деякі постулати ... марксистської літератури. На цьому епізоді варто зупинитися докладніше.

1913 року на сторінках журналу “Дзвін” (№12) В.Винниченко надрукував свої “Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво”, явно претендуючи на “програмовість” проголошених декларацій. Стаття В.Винниченка - це ода марксизмові, сповнена того азарту і пафосу, з яким неофіти повідомляють про винятковість учення, що вони в нього повірили. “Марксизм... - се новий світ, з новою основою, а тому з новим способом реагування на життя, з новими ідеалами

й способом їх досягнення”; “марксизм є рух... се вічна самоорганізація, самогармонізація”; він “прагне вперед, до нових форм, до майбутнього”.(225)

Подібними патетичними формулами буквально пересипана ця стаття, написана не просто професійним літератором, а й професійним революціонером. Стиль прокламації відчутно позначився на “Спостереженнях непрофесіонала”. Не в останню чергу це зумовлено тим, що автор має перед очима опонентів, а дух полеміки завжди запалював імпульсивного, категоричного, різкого в судженнях В.Винниченка, змушуючи його промовляти піднесеним тоном.

Винниченко 1913 року вже добре знав, що таке прокламація: пристрасність заклику, категоричність і збудженість тону, простота і привабливість формулювань, проповідницький пафос, - усі ці характерні прикмети прокламації є в “Спостереженнях непрофесіонала”. Винниченко повторює деякі з ключових марксистських постулатів: “Історія - боротьба класів”; “яке його (чоловіка, людини. - В.П.) життя, така його й свідомість” (тобто - буття визначає свідомість), - щоб далі перейти до літературної полеміки.

З ким полемізує В.Винниченко?

Передусім - з теоретиками й практиками українського модернізму, своїми сучасниками. Предмет дискусії - проблеми свободи творчості; тенденційності й незаангажованості мистецтва; місії художника слова...

Спостереження “непрофесіонала” Винниченка зводяться, власне, до кількох головних пунктів.

1. Оскільки марксизм є всеохопним, універсальним ученням, значить - він “має, мусить мати і свою поезію, літературу, етику, політику, все своє, окреме, нове, увільнене від старих, закам”янілих форм”. Це ключова думка статті. Ніщо не викликає в її автора такої відрази й такої потреби бунту, як “старі, закам'янілі форми” суспільного життя. Ідея перетворення, удосконалення світу володіє ним цілком. У марксизмові йому бачиться ключ до храму майбутнього щастя, адже це те вчення, яке дає перспективу, націлює на “далекий пункт”, кличе в “голубу далечінь”, досягнення якої стане виправданням затрачених зусиль і пережитих незгод.

Ну, а якщо “марксизм є рух, ... новий світ з новою основою, а тому з новим способом реагування на життя, з новими ідеалами й способами їх досягнення”, то цьому “новому світу з новою основою” має відповідати й нова - марксистська - література, спрямована в майбутнє і пройнята пафосом наближення того майбутнього.

2. Право на життя, за Винниченком, має саме та література, в якій є бунт, боротьба, порив у “голубу далечінь”, пафос руйнування “старих закам'янілих форм” і заміни їх більш досконалими. Все, що не відповідає такій вимозі, викликає у Винниченка хіба що іронію. Скигління, “загортування себе в плащ дурного самолюбування”, милування самотністю - то привілей “кляси переможців”, тобто людей, які просякли способом думання пануючих”. “А самотність? - іронізує В.Винниченко. - Ся розпрохвальна риса якихось особливих, страшно поетичних, благородних і тому подібних душ. Душ самотних в наш час, се ознака вищого шляхотного, зажуреного духу”. У марксиста ж ця риса викликає хіба що жаль та огиду.

Щоправда, при цьому Винниченко робить одне суттєве застереження: українська література - переважно демократична; серед українських письменників на пальцях можна порахувати тих, хто належить до “кляси переможців”. Тим більш ляльково, продовжує кепкувати автор “Спостережень непрофесіонала”, виглядають усякі намагання літераторів-українців надягати на себе модні тоги. “Наші “шляхотні, поранкові, поетично зажурені” і всякі инчі самотники задовольняються поганесеньким ряденцем, яким обгортають свої мимоволі демократичні постаті. На плащ переможців у них нема сил і права, бо вони, на їхній жаль, переважно сини мужиків, сини суто мужичої нації. Скільки є змоги, вони фарбують свої ряденця в романтичні, демоничні, сатанинські, “символістичні” кольори; але то так убого і смішно виглядає, що соромно стає навіть за сі демонизми та самотности”.

3. Абсолютна свобода митця, каже В.Винниченко, - міф. Оскільки буття визначає свідомість, то й письменник “мусить відбивати в своїх творах свій спосіб думання, почування, свій погляд на світ, на людей, і на їхні відносини. А сей спосіб є той, який він виніс з своєї родини, з свого осередку, в якому жив, з комбінації цих інтересів, які панують над ним. І по творах його, навіть по формі її ми легко можемо пізнати, як і чим жив той “вільний” митець.

По суті, це Винниченкова антитеза тій апології цілковитої творчої свободи, що її проповідували молодомузівці й автори “Української хати”.

“Непрофесіонал” В.Винниченко не вживає слів про класову детермінованість літератури й мистецтва (такі формули набудуть поширення згодом, через якихось п'ять-шість років), але в його “Спостереженнях” легко помітити першопочаток жорстокого узалежнення соціального походження автора - і його творчості; приналежності митця до певного суспільного стану - й ідейного пафосу його художньої продукції. За Винниченком виходить, що класовий інтерес панує над митцем мало не фатальним чином. Роль творчого “Я”, неповторність особистості і обставин при цьому приглушуються; починає домінувати теза про напередвизначеність творчої поведінки митця...

Власне, “Спостереження непрофесіонала” - це спроба обгрунтувати тезу про партійну літературу. Більше того, стаття В.Винниченка блискуче демонструє той факт, що постулати соцреалістичної естетики зароджувалися в українській літературі задовго до 1917 року. Саркастичні випади її автора щодо манірних поетів-самітників, які, витираючи кокетливі сльози, самозакохано позирали в люстерко, звісно, мали своїх адресатів; вони влучали в “десятку”, якщо мати на увазі крайнощі модернізму або ж тих його апологетів, які позбавлені були дару Божого, - а проте у максималізмові Винниченкової позиції проглядає і щось застрашуюче, таке, що йде від претензії на монополію.

Поправку в таких випадках можна робити на дух полеміки, а також на те, що теоретичні гасла далеко не завжди узгоджуються з творчою практикою тих, хто їх проголошує (у випадку з В.Винниченком ця закономірність впадає в око особливо!). А крім того, є ідеї, які витають у повітрі: соціал-демократ Винниченко у 1913 році намагався сформулювати те, що до нього так чи інакше проповідували російські марксисти початку ХХ століття, від автора “Партійної організації і партійної літератури” починаючи...

У багатьох Винниченкових гаслах щодо “нової літератури” легко побачити ескіз, прообраз тих “формул”, які запанують в Україні у перші роки після 1917-го. Навіть емоційний градус їхній нагадує полум'яний мажор літераторів-”аргонавтів”1919 р.шукачів нових естетичних істин нового часу.(226) ”Рух є закон всього істнуючого”, - констатує В.Винниченко, отже, майбутнє - за тим напрямом, який веде “все вперед, в голубу далечінь, до просторів”...

Магія “далекого пункту”, світлої мети визначала азарт нетерпіння, вимагаючи й відповідної лексики та образності. У В.Винниченка - “голуба далечінь”, у В.Коряка - “бурштинові острови”, у М.Хвильового - “загірня комуна”...

Своїми “Спостереженнями непрофесіонала” В.Винниченко зайняв, можна сказати, проміжне місце в дискусії між народниками й модерністами, “радянами” й “хатянами”. Тезою про літературу активної соціальної дії він, по суті, зближувався з народницьким поглядом на завдання письменника, а ось традиція “старосвітського”, побутово-етнографічного письма його не влаштовувала. Очевидно, саме через те самі модерністи поставилися до програмового виступу В.Винниченка на сторінках “Дзвону” з певною дипломатією.

Микола Євшан в “Українській хаті” не погодився з постулюванням партійності літератури. Проповідник “боротьби поколінь” (яка, на його думку, є неодмінною умовою розвитку літератури), він був явно стурбований тим, що літературна диференціація відбувається “в напрямі партійнім”, надто ж після появи марксистського журналу “Дзвін”: “Я розумію боротьбу літературних поколінь, з яких кожде має инший світогляд і на літературу дивиться з иншого боку, иншими очима, розумію антагонізм всяких символістів, неоромантиків, реалістів, декадентів - бо це антагонізми лише тимчасові, формальні, які уступають разом з появою генія, великого таланту. Великий талант не тратить від них нічого, бо він їх об”єднує в своїй творчости. Крім того - боротьба ведеться тут на тому самому грунті: літературної творчости. Кождий має і може мати тут иншу дорогу, инші засоби для зреалізовання своєї ціли, - але сама ціль, ідеал - всім спільний: артистична досконалість. Але творчість пролетарська і буржуазійна? Критика марксистська і немарксистська? Може, ще література національно-демократична, радикальна, соціялістична, клерикальна, християнсько-суспільна, анархістична і т.д. і т.д.?”(227)

І далі: “В.Винниченко в своїх “спостереженнях непрофесіонала” про “марксизм і мистецтво” доказує, що “марксизм має рацію в своїх претенсіях до с в о ю літературу, с в о ю етику, на с в о є розуміння краси”. Гм! Очевидно, що має. Очевидно, що кожда партія має свою рацію р о з у м і т и инакше красу. Але лише ро-зу-мі-ти! А краса єсть тільки одна для всіх. Література єсть тільки одна для всіх. Правда, єсть література народницька, пролєтарська, католицька, українофільська, - але це власне “література”, але не творчість. Соціяльний демократ може бути творцем, але з хвилею, коли він творець - він перестав бути соціяльним демократом. Це ж таке просте!

І от Винниченко не може і не хоче цього зрозуміти. Не хоче, хоч власний його досвід повинен його був навчити. Нехай він,

наприклад, скаже: де і в чому він сам, як т в о р е ц ь, був марксистом. Але хиба його власні товариші по партії не ствердили, що його творча практика говорить що инше, ніж його марксистська теорія? Що він пише п р о т и себе самого, як тільки попробує писати “по програмі” і що перестає бути творцем - це кождий може бачити. Тисячу раз висше стоїть його “Купля” (повість В.Винниченка. - В.П.) - в якій нема ані сліду марксизму - від такої “Дочки жандарма”, писаної програми партії. Тільки сам Винниченко того не бачить і з цілою форсою пре марксизм в мистецтво. Для партії, може, це й добре - мати “свого” письменника, але для творчости це не особлива користь”.(228)

Не погоджуючись із Винниченком-теоретиком, М.Євшан, разом з тим, прагнув залучити до співробітництва з “Українською хатою” Винниченка-письменника. Про це свідчить, зокрема, редакційний лист, адресований популярному прозаїку й драматургу (його автором, поза всяким сумнівом, був саме Микола Євшан). І хоч датовано лист 5-м лютого 1911 р., думки, висловлені в ньому, частково повторюють положення пізнішої Євшанової статті, яка щойно цитувалася. “Ваша участь в “Українській хаті” для нас не здається нетактичною для Вас як представника марксистського світогляду, - писав М.Євшан В.Винниченкові. - Про це можуть сказати Вам ваші твори, що навіть деякими марксистами (укр.) вважаються за не-марксистські. Це показує, що у нас (в укр. літературі) немає поняття про марксизм, а значить - не може бути й ворожости до нього.

Опріч того, на всі ці питання часто говориться гострі й рішучі

слова, за якими ховається більше поблажливости й толерантности: тому в практиці журнального життя буває багацько спільности між двома навіть ворожими напрямами. Особливо в критиці старого життя. І в цім пункті ми можемо йти цілком поруч, коли б тільки не було зайвої заїлости і доктринерства. В розбиванні українофільського капища наших “патріотів” ми і марксисти можемо стати попліч”.(229)

Ось так: тактика літературної боротьби змушує шукати спільні “пункти”. До того ж, співробітник “Української хати” М.Євшан добре розумів, що прихилити до журналу такого талановитого і популярного автора, як Володимир Винниченко, означало додати авторитету й популярності самому часопису.

І все ж, у найголовнішому М.Євшан стоїть на своєму: нічого “перти” марксизм у мистецтво, художня творчість - не партійна публіцистика; писання “по програмі” обмежує свободу творчості...

Цими розходженнями принципового характеру між М.Євшаном та В.Винниченком і цікава їхня полеміка 1913 року. У Винниченкових “Спостереженнях непрофесіонала” М.Євшан тонко відчув небезпеку ідеологізації літератури, або, як він пише, “зайвої заїлости й доктринерства”. Критик “Української хати” мав рацію й тоді, коли стверджував, що для самого Винниченка-письменника прокрустове ложе його доктрини затісне, художницький його талант нерідко розламував “непрофесійно” сконструйовані моделі “марксистської літератури”. Але треба було знати Володимира Винниченка з його неймовірною затятістю і схильністю до фантастичних проектів. Ідея часом так заполонювала його, що він непомітно для себе ставав її рабом...

Мине менше десятка літ - і в українській літературі завирують дискусії, першопочатком яких можна вважати цей малопомітний епізод 1913 року. “Аргонавти” пролетарської літератури (серед яких, кажучи словами М.Хвильового, виявиться немало “гаркунів-задунайських”) абсолютизують, доведуть до крайнощів гасла, близькі до тих, що їх проголошував зі сторінок “Дзвону” В.Винниченко. Ідеологізація літературної справи набере неабиякого розмаху, і марно будуть Хвильові й Зерови доводити, що мистецтво - це не гола доктрина, а “артистична досконалість”...

Було пізно: джин уже вилетів із пляшки...

6.2. Неореалізм: оновлення жанрів (роман)

На щастя, художник часто не слухався доктринера, відмовляючись “перти марксизм у мистецтво”. Він, художник, чимало зробив для оновлення й збагачення жанрово-стильової палітри української літератури в обох її видах - прозі і драматургії.

Завдяки В.Винниченку нових ознак набув жанр українського реалістичного роману. Якщо наприкінці ХІХ ст. здобутки нашої прози пов'язувалися передусім із романом соціально-психологічного типу (яскравим зразком якого були “Хмари” І.Нечуя-Левицького, “Хіба ревуть воли, як ясла повні” й “Повія” Панаса Мирного, “Для домашнього огнища” й “Основи суспільності” І. Франка), - то на рубежі століть заявив про себе роман психологічний (“Царівна” О.Кобилянської; як показав М.Ткачук - “сміливо прямував до психологічного роману й І.Франко”).(230)

Романи В.Винниченка в художньому доробку цього письменника прикметні вже тим, що в них відсутня та гостра соціальна конфліктність, яка характерна для його ранньої новелістики. Соціальні контрасти, панорама “низового” життя України на початку ХХ ст., колоритний типаж часів смути 1902-1906 р.р. - ось що найчастіше привертало увагу Винниченка-новеліста в період його літературного дебюту. Інша річ - романи...

По-перше, вони майже без винятку - з життя української інтелігенції. Село в романах В.Винниченка практично відсутнє. Лише в деяких із них (“Чесність з собою”, “По-свій”) вгадується кипіння соціальних пристрастей: збираються на свої збори революціонери; десь готується страйк робітників; хтось згадує потрясіння, пережиті в 1905 році... Мирон Купченко із “Чесності з собою” лише номінально заводський кресляр - автора цікавлять морально-психологічні аспекти його поведінки, його “теорія” і здатність (чи нездатність) цього героя бути цільною особистістю.

Світ Винниченкових інтелігентів переважно замкнутий родинними рамками, важливу роль у ньому відведена складній любовній інтризі, “трикутникам” і “багатокутникам”, покликаним продемонструвати химерію життя, взятого в його парадоксальних виявах. Світ, про який ідеться, - це повсякдення, у центрі якого - поети, археологи, лікарі, журналісти, художники, юристи...

Сім романів написав В.Винниченко у 1907-1916 рр.; майже всі вони з'явилися під час вимушених “мандрів” письменника країнами Європи, або ж під час його нелегального перебування в Катеринославі чи Москві, - а це означало, що Винниченко-художник, для якого надзвичайно багато важила “натура”, “гарячий слід” подій, що ставали об'єктом художнього зображення, змальовував оточення, в якому сам обертався. Влітку 1902 р. чи в 1905 р. все було по-іншому: свої оповідання В.Винниченко “виходжував”, перебуваючи у вирі подій, пов'язаних із селянськими “грабіжками”, підпалами панських садиб, активною діяльністю революційних гуртків... Після 1907 р. В.Винниченко опинився в еміграції, різко змінилися самі обставини його літературної праці. З'явилася проблема пошуку літературного матеріалу.

Саме про неї йдеться в одному з листів Є.Чикаленка до В.Винниченка (12 березня 1909 р.): “Якось в листі, останньому, здається, - Ви пишете, що тепер у Вас нема спостережень, бо Ви одірвані од життя. А емігрантське життя? Хіба не дає Вам воно матеріалу?

Мені здається, що там можна багато дечого спостерегти цікавого. Воно може дать теми і матеріал для всякого роду літератури – п'єс, оповідань і проч”.(231)

В.Винниченко скористався з підказки Є.Чикаленка, написавши через якийсь час драму “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” та роман “Рівновага”. Збираючись восени 1908 р. у Париж, він мав намір узятися за історичний роман, проте так і не написав його. І справа не лише у відірваності від архівів, - сама природа художнього таланту Винниченка вимагала, щоб він прожив кожен свій твір. “Ні один свій твір я не видумав, - зізнавався письменник, - кожний я так чи інакше пережив, в кожному я в житті приймав більшу чи меншу участь”.(232)

Отже, на вибір життєвого матеріалу Винниченком-романістом впливали зовнішні обставини. Проте свою роль відігравали, безперечно, й чинники внутрішні. Зокрема - свідома установка на розширення тематичних рамок українського роману, його форм, способів обробки сюжетів і психологічного змалюванння внутрішнього світу людини.

Тут слід сказати по-друге: у романах В.Винниченка ослаблена роль фабули; увага автора зосереджена на психології персонажів. Внутрішні конфлікти його цікавлять більше, ніж зовнішні (зіткнення героя з несприятливими обставинами, оточенням, перешкодами).

Характерно, що саме тоді, коли В.Винниченко взявся писати свій перший роман (“Чесність з собою”, 1909 р.), його увагу привернув С.Пшибишевський. Винниченко двічі - у Львові й Парижі - виступав з рефератами про його творчість. Щоденниковий запис зафіксував, що саме зацікавило В.Винниченка в поетиці польського прозаїка: відсутність акції - “тільки життя душі”. При цьому важливо, що й сам тип героя-індивідуаліста, який протиставляє себе філістерському

оточенню, лицемірній моралі (а саме таким постає у С.Пшибишевського молодий письменник Ерік Фальк із найвідомішого його роману “Homo sapiens”), - виявився близьким українському авторові. Програмні промови Фалька цілком суголосні з монологами таких Винниченкових героїв, як Мирон Купченко, Вадим Стельмашенко, Андрій Халепа, Петро Заболотько...

“Хочу життя і його страшних глибин, його бездонних проваль”, - дещо патетично вигукує Фальк, складаючи, по суті, оду мистецтву, яке, на його думку, має відтворювати “жахливі безодні” душі людської, “чудовиськ”, що виповзають з її глибин, “страшну боротьбу статей, вічну ненависть статей”.(233)

С.Пшибишевський і справді робить акцент не на акції (дії), а на “житті душі” Фалька, точніше навіть - на рефлексіях героя. На першому плані в “Homo sapiens” - конфлікти Еріка Фалька з самим собою: його боротьба з власними інстинктами, пристрастями, душевна роздвоєність, колізія між почуттям дружби - і почуттям любові. “Раптом він відчув якийсь, невідомий йому ще,тваринний потяг...”; “він відчув, що розпадається на двох людей...” - ці й подібні їм ремарки красномовно демонструють інтерес С.Пшибишевського до біологічних начал людської поведінки, а також до внутрішньої конфліктності героїв, “таємниць і загадок, що переповнюють душу людини”.

У романах В.Винниченка - та ж тенденція. В них теж домінують рефлектуючі герої, безпосередня психічна активність яких (пізнання, спілкування, переживання) невіддільна від самоаналізу, осмислення своїх життєвих принципів, цілей, цінностей, прагнень. Рефлексія в них є засобом самоконтролю і самовдосконалення.

Чи не в першу чергу це стосується героїв романів “По-свій”, “Божки”, “Хочу!”, “Заповіт батьків”, “Записки кирпатого Мефістофеля”. Якщо характери Миколи Джері чи Чіпки Вареника у відомих романах І.Нечуя-Левицького й Панаса Мирного виявлялися через безпосередню дію, діалоги, монологи, авторські характеристики, то у В.Винниченка значна роль відведена внутрішньому мовленню героїв.

Це, по-третє, означає, що рефлектуючі герої потребували нових способів зображення характерів, зокрема - невласне прямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та полілогів, динамічних портретів.

Один приклад для ілюстрації сказаного - з роману “По-свій”. Вадим Стельмашенко після заслання повертається в рідне місто, зустрічається з друзями дитинства, старими батьками і... переживає потрясіння, що завершується його риданням. І це “ніцшеанець”, який виробляв у собі “нічого-непочування”!

Сорок сторінок тексту - це сцени зустрічі Вадима з родиною Микульських, суперечки з господарями про Ніцше і мораль, розмови з Тепою (сусідською дівчиною, з якою Вадим колись цілувався), а потім - зустріч із батьками.

У портреті Стельмашенка мінімум “паспортних прикмет”, - це живий, психологічно наснажений малюнок, в центрі якого - очі: “не то зелені, не то темно-жовті”; “здавалось, вони все найдрібніше підмічали і в той же час нічого не бачили. В них була не то насмішка, не то напруженість”. І ще - були вони “надзвичайно блискучі” (с.25).

Портретні штрихи натякають на парадоксальність Вадимової вдачі й поведінки. Його очі виказують інтенсивну внутрішню роботу, але водночас і якусь фатальну, неприродню суперечність (все підмічали - і нічого не бачили!). Напружена ж насмішкуватість - свідчення того, що Вадим маскує свою справжню суть, яка згодом може виявитися поза його волею й бажаннями.

Розмови з Микульськими розкривають нам дещо суттєве у Вадимовому світорозумінні. Серед його сентенцій найголовніші ті, які стосуються моралі. “Мораль - в почуваннях людей”, - стверджує Стельмашенко; “метою кожної філософії, наук, моралей, релігій є радість життя”. Сам же він видається Микульським “чудним чоловіком”, - певно, саме через те, що хоче бути “по той бік добра і зла”; через напускну незворушність (“навіть і краса мене не може зачепити...”); через ніцшеанську маску, яка навіть посмішку Вадимову робить моторошною!

У сцені зустрічі Вадима з Тепою автор знову зверне увагу на очі героя, - тільки тепер вони будуть побачені збоку (Тепою): “Це зовсім не Вадимові очі були. Колись в їх чудному зеленому кольорі було стільки життя, немов у зеленій глибині моря, де живе маса істот, що любляться, борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися рівно, ясно, з легкою насмішкою, ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском” (с.52).

Тепа вражена: “Соціалізм, видно, вам коштував порядно...”

У Вадимові відбувається якась внутрішня боротьба. Він ще нібито зберігає незворушність, але вже почуває “чудне напруження”: зринають спомини, рефлексії з приводу баченого й чутого супроводжуються каскадом “позапрограмових” почуттів (наприклад - “п'янючим захватом”). А потім - усе, що було на засланні ретельно вибудовано, раптом валиться: вигляд старих батьків, їхня убогість і беззахисність викликають душевний струс (“штовхан, який немов струсив його всього, як тільки він ввійшов у хату...”).

Установка на “нічого-непочування” зникає, як порох. Ніцшеанська маска злітає - і стає видно живе людське обличчя блудного сина, який радіє, страждає, вболіває...

Ридання Стельмашенка - це його прощання з “ніцшеанством”, знак повернення “по цей бік добра і зла”.

В.Винниченко відтворює потік рефлексій свого героя, який згадує, фіксує те, що відбувається в момент безпосередньої дії, “опрацьовує” свідомістю нюанси ситуації, резонуючи почуттями на її перебіг.

“Вадим якийсь час стояв перед дверима, не стукаючи, немов до чогось прислухаючись. В домі було тихо, тільки в кухні грюкали посудом та десь одноманітно капали звуки вправ на піяніно.

“Хто ж то учиться?” - механічно подумав Вадим. Потім не знати чому ясно-насмішкувато посміхнувся й твердо, весело постукав у двері. Хтось за ними крикнув і Вадим здивовано сам себе спитав, кому міг належати цей молодий чоловічий голос. Але так же машинально розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Пригадуючи потім усе з самого початку, Стельмашенко навіть у споминах почував раз-у-раз той штовхан, який немов струсив його всього, як тільки він увійшов у хату. Він пам'ятав, що тут же здивувався про себе, - з якої речі таке?” (с.55).

Це - момент появи Вадима Стельмашенка в рідній домівці. Невласне пряме мовлення, елементи внутрішніх монологів, авторська мова, в якій відбувається забігання в майбутній час, портретні штрихи - все працює на те, щоб відтворити збурення душі молодої людини, яка повертається додому після тривалої розлуки. Нюансування переживань, складність психологічного малюнка входить у завдання автора. Його рефлектуючі герої потребували використання таких художніх прийомів, які б “оголювали” їхню складну (часом навіть надламану!) психіку; які б органічно розкривали процес безупинного самоаналізу.



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000