ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

Невесела констатація у “Щоденнику” щодо великої кількості нещасливих шлюбів була поштовхом для “анатоміЇ” цієї людської спілки. Причому, проблеми шлюбу обдумувалися В.Винниченком у комплексі з іншими болючими питаннями.

Чи може людина змінити саму себе?

Наскільки сильною є в кожному з нас біологічна програма (“щось більше за нас)?

Якою мірою спадковість, інстинкти визначають поведінку і долю представників обох статей - чоловічої й жіночої?

Чи морально народжувати дітей батькам із поганою спадковістю?

Чим завершується конфлікт двох однаково сильних життєвих мотивів - біологічного і набутого?

Чи можлива гармонія в шлюбі і як вона досягається?

У пошуках відповідей В.Винниченко, по суті, влаштовує досліди, ставлячи своїх персонажів в ситуацію експерименту. Як поведуть вони себе в заданих автором умовах?

Багато питань - значить, і психологічна мозаїка вигадлива, навіть химерна, сюжетна інтрига - вкрай заплутана, сповнена парадоксів, загадок, метаморфоз.

 

5.4. Перебудова шлюбу

У драму “Пригвождені” фактично цілком перекочував щоденниковий запис про нещасливі шлюби. Родіон Лобкович (центральна постать у п'єсі), молодий революціонер, який щойно повернувся у свою професорську родину із заслання, склав “списочок” усіх знайомих і друзів і виявилося, що “тільки дві пари й найшов щасливих, а сто двадцять три - ті пригвождені”.(202)

Драма В.Винниченка саме про них, пригвождених. Вона могла б називатися й по-іншому, наприклад - “Пекло”. Адже хіба не пеклом є родинне життя практично всіх героїв твору, в якому явлено кілька варіацій на теми сімейного розладу, або ж доброго чи поганого влаштування чоловічо-жіночих стосунків.

Варіантів у п'єсі – п'ять.

1. Лобковичі-старші - професор та його дружина, які промучилися разом тридцять три роки. Тимофію Наумовичу не дають спокою підозри, що хтось із їхніх чотирьох дітей - не його. Справа не тільки в запізнілих ревнощах, а й у тому, що в Лобковича - “гнила кров”, як каже його дружина Устина Марківна,... і тепер він не знає, кому з дітей та погана спадковість передалася. Устина ж Марківна знає, але ховає таємницю, мовби помщаючись чоловікові за те, що колись він “купив ... (її) тіло” (с.414). Сцени ревнощів, взаємних докорів настільки нестерпні, що Родіон має рацію, коли називає таке життя “каторгою”.

2. Донька Лобковичів Настасія - і її чоловік Євген Вовчанський. У них теж любов давно вивітрилася, але залишився маленький син Ладя, і тепер батьки по черзі викрадають одне в одного дитину, бо однаково люблять її.

Нічого поробити з собою вони, схоже, не в силі, оскільки, як каже Євген, “змінити себе неможливо”. Настасія ще пробує роздобути грошей, щоб виїхати десь далеко, нічого з того не виходить, і закінчується вся ця сумна війна за дитину тим, що Настасія добровільно йде на “розп’яття”: погоджується жити з Євгеном, - але тільки заради сина. Можливо, материнське почуття таки візьме гору, і все інше буде притлумлене ним?

3. Ліма (Олімпіада) Лобкович і Микола Іванович Голубець; банальний шлюб за розрахунком, така собі типова оборудка початку ХХ століття, а по суті - вічна. Про любов тут не йдеться. Просто - обох учасників торгу цілком влаштовують умови. Лімі - 26, їй, що називається, треба заміж. Голубець же, цей догідливий приват-доцент не першої молодості, сподівається, що, ставши професорським зятем, тим самим забезпечить і собі професорську кар’єру.

4. Ольга Лобкович - і студент Вукул. У цьому випадку тріумфує “крилатий Ерос”. Ольгу, яка надивилася дома на “пригвождених”, заміжжя лише відлякує. Їй, здається, більше до душі перспективи “вільного кохання”.

5. Центральний і найскладніший вузол: Родіон Лобкович - курсистка-медичка Калерія Прокопенко - журналіст Гордий. З Гордим, загалом, усе зрозуміло. Він безтямно закохався в Калерію, і готовий в будь-який спосіб усувати перешкоди на шляху до її серця. Він одружений, але ладен кинути родину, оскільки належить до “пригвождених”, невдах. У п’єсі є чимало сцен, у яких Гордий то наміряється застрелити себе, то вдається до обмови, то шантажує суперника... Калерія - за будь-яку ціну!

А що ж сама курсистка-медичка?

Вона - з категорії фатальних жінок, в яких чоловіки легко закохуються і з якими важко поривають. “Дуже вольна”, і “нащот кавалерів теж вєрно: багато”, - характеризує її один із домочадців Лобковичів (с.с. 410-411). “Хочу!” - улюблене слово Калерії. “Гарна, біляво-золотиста, очі темні. В рухах, голосі поглядах, сміхові радісна недбалість, певність, виклик”, - сказано про неї в авторській ремарці. Калерія - певна своєї сили; їй подобається жонглювати чоловічими серцями; її стать озивається на чоловічу привабливість Вукула (подібно до того, як це відбувалося з Лідою в романі М.Арцибашева “Санін”; В.Винниченко теж акцентує на сексуальних відчуттях героїні). Є в ньому щось загадкове, “чудне”, є те поєднання фізичної і духовної сили, яке притягує Калерію, робить його для неї цікавим - на відміну від нудного Вукула.

Родіон - з “нових”. Він намагається жити за власними правилами, які б уберегли його від долі “пригвожденого”. Про “чесність з собою” цього разу не йдеться, але про свободу вибору в стосунках між статями, про пошук ладу з самим собою і жінкою цей Винниченків герой розмірковує не раз. Зокрема, пропагує ідею пробного шлюбу, такої собі взаємної перевірки перед одруженням, яка б дала відповідь на питання про доцільність самого шлюбу.

В.Винниченко віддав своєму героєві власні “проекти” - про пробний шлюб чимало написано в його “Щоденнику”; і в листах до Є.Чикаленка він, вирішивши одружитися зі студенткою Сорбонни Розалією Ліфшиць, викладав свої уявлення про щасливий шлюб.

У випадку ж із Родіоном щасливій розв'язці перешкоджає... його погана спадковість. Лобкович-старший недарма хвилювався: його синові загрожують психічні хвороби, уже й тепер його мучать галюцинації й марення. (В.Винниченку ці стани були відомі: у 1908 р. він пережив - під час еміграції в Швейцарії - нервовий розлад; у листах скаржився на безсоння, галюцинації, спроби заспокоїти нерви гіпнозом...).

І тут виникає гостра внутрішня колізія між почуттям любові - і почуттям обов'язку перед майбутніми дітьми, зрештою - й перед Калерією. А крім того, жорстока реальність зовсім не вписується в його, Родіона, уявлення про шлюб, який мав би бути “союзом рівних, творящих, будуючих свою любов...” . “Це ж буде те саме розп”яття”, - жахається Родіон, маючи на увазі свою спадкову хворобу і все, що з нею буде пов'язано.

Вихід? Він типовий для багатьох Винниченкових фіналів. Самогубство. Родіон випиває отруту.

“Пригвождених” В.Винниченко написав у Москві, де він жив під чужим прізвищем аж до виникнення в Києві Центральної Рад (березень 1917 р.). П'єсою зацікавився К.Станіславський, її мали взяти до постановки у МХАТі. В.Немирович-Данченко був у захваті від “Розп'ятих” (інша назва “Пригвождених”), написав з приводу цього твору В.Винниченка “величезного листа” К.Станіславському. Але ... п'єса на сцені МХАТу так і не з'явилася. І винен у цьому був сам В.Винниченко. “Злякав я Немировича ідеєю, - записав він у “Щоденнику” в лютому 1915 р., - сказав, що Художній театр зробить велике діло, коли візьме під свою оборону справу перетворення людини й перебудови шлюбу. Після цих моїх слів він так виразно змінився в поводженні, що мені стало ясно, що сподіватись на успіх нема чого. Де ділись компліменти, які він казав мені, і бажання прийняти п'єсу під свою відповідальність. Пішов я з досадою і тяжким чуттям...”(203)

Може, В.Немировича-Данченка знітив чи й ошелешив “малахіанський” блиск тієї ідеї “перетворення людини й перебудови шлюбу”, на якій наполягав невиправний реформатор суспільної моралі В.Винниченко?

В.Немирович-Данченко і К.Станіславський легко могли зауважити перегуки між драмою “Пригвождені” і деякими творами Г.Ібсена, якого на початку ХХ ст. у МХАТі ставили багато разів. Особливо близькою п'єса В.Винниченка виявилася до “сімейної драми” “Привиди”.

Найперше, що впадає в око, - це схожість героїв, Родіона Лобковича і молодого художника Освальда Алвінга, а також морально-психологічних колізій, з ними пов'язаних. Обоє вони стають жертвами гріха власних батьків, які поєдналися у безлюбовному шлюбі. Розплатою є страшна спадкова хвороба. Освальда чекає перспектива божевілля, але справа ще й у тому внутрішньому конфлікті, що його переживає герой. Він, Алвінг-молодший, мав нещастя покохати Регіну, не знаючи, що вона є його ... сестрою (незаконнонародженою донькою легковажного батька, який був любителем розгульного життя). Регіні Освальд потрібен хіба що для того, аби вирватися з провінції і влаштувати собі забезпечене життя. Проте драма Освальда все ж передусім у його приреченості. Розв'язка має бути страшною. Освальд просить отрути у своєї матері, фру Алвінг, і у фіналі ми бачимо її душевні муки, викликані моральною безвихіддю і жахом втрати сина.

Смерть Освальда Г.Ібсен залишив “за кадром”; у “Пригвождених” В.Винниченка - Родіон зводить рахунки з життям, але важливо те, що в обох випадках долю вершить фатум спадковості. Початок же драми Освальда й Родіона - дисгармонійність шлюбів їхніх батьків, здавалося б - цілком благопристойних з т.з. суспільної моралі.

Український драматург мовби простягує руку великому норвежцю, зриваючи легку ширму лицемірства і демонструючи разючу невідповідність між видимим і сущим. Оборонцем усталених порядків і моральних звичаїв у “Привидах” є пастор Мандерс, вельми колоритний персонаж. Догматик, нетерпимий до будь-яких виявів вільнодумства, сам він лише на словах раз-по-раз посилається на “вищий промисел” і освячену релігією традицію. Насправді ж, світ його упіймав своїми цілком мирськими пристрастями, спокусою багатства - передусім. Знову лицемірство, фарисейство, знову мертве хапає за ноги живих..

Хіба міг В.Винниченко з його давньою алергією на віджилі форми життя залишитися байдужим до пристрасного викривального пафосу Г.Ібсена? Родіон і Освальд є “сіамськими близнюками” ще й через те, що їхні уявлення про належне теж дуже близькі. Між тим, що герой В.Винниченка говорить про пробні шлюби, і розповідями Освальда про життя молодих художників у Парижі, про те, що пастор Мандерс називає “дикими” шлюбами, - різниця хіба що в нюансах. Дискусія Родіона Лобковича з батьком на теми шлюбу, по суті, є продовженням суперечки молодого Алвінга з пастором. Те, що опонентам Родіона й Освальда видається аморальністю і зазіханням на самі основи життя, для них - “прекрасне, світле, вільне життя”.(204) В обох драматургів - бунт проти лицемірства пануючої моралі, за благопристойною маскою якої - жорстокість і нелюдяність. Погана спадковість, а далі й смерть Освальда та Родіона не залишають сумнівів щодо моторошності дисгармонії. Справді, подружнє життя Лобковичів-старших і Алвінгів-старших є не чим іншим, як “замаскованим проваллям” (кажучи словами пастора Мандерса), що поглинає життя нащадків. Дисгармонія обертається трагедією.

Красномовною є назва “сімейної драми” Г.Ібсена - “Привиди”. Слово це вперше лунає з вуст фру Алдвінг, коли вона пересвідчується, що пороки її чоловіка передалися синові. Вони, мов привиди, переслідують фру Алвінг і Освальда. “Привиди”, “вихідці з того світу” в Г.Ібсена мають свій образний аналог і у В.Винниченка. Одна з його п”єс має дивну назву “Мохноноге” (1915 р.). Мохноноге - це і природа з її незмінними біологічними програмами, силою інстинктів й спадковості, але це й закостенілі уявлення, стереотипи, догми, анахронічні форми життя, усе мертве, що хапає за ноги живих. “Темна спадщина дідів”, “темна владна сила”, “заповіти батьків”, “божки”, з якими стають на прю Винниченкові герої 1908-1916 років, - це їхні привиди, не менш зловісні за ті, що їх лякається фру Алвінг.

“У мені сидить щось віджиле - схоже на привиди, яких я ніяк не можу позбутися, - каже фру Алвінг пасторові Мандерсу. - ... У нас озивається не тільки те, що перейшло до нас у спадок від батька-матері, але нагадують про себе знати і всякі старі віджилі поняття, вірування й тому подібне. Все це вже не живе в нас, але все-таки сидить ще так міцно, що його не позбутися” (с.493).

А ось як коментував свою п'єсу “Мохноноге” В.Винниченко: “Воно живе в кожнім з нас, живе раніше, ніж свідомість і воля. Раніше того, що зветься людським, добрим або злим. Коли у згоді з нашими бажаннями, цілим світоглядом - добре, коли противне - то вже зле.Тому воно многолице, мінливе, невловиме. Ми завше в боротьбі з ним, хоч несвідомі цього. Але бувають інколи моменти, коли наша увага яскраво ставить питання про цю боротьбу”.(205)

Противагою “привидам”, альтернативою лицемірству в Г.Ібсена є проголошена Освальдом радість життя. Середовище молодих паризьких художників він згадує як у А.Чехова згадують вишневий сад: “Там радіють життю. Жити, існувати - вважається вже блаженством” (с.510). Формула Г.Ібсена була цілком суголосною Винниченковим уявленням про сенс життя й моральні його основи. Вона вбирала в себе і парадокси Наталі Павлівни з “Брехні” (“за все, що дає радість...”), і хвалу моментові щастя в оповіданні “Момент”, і “імморалізм” тих соціалістів-ніцшеанців з романів та п'єс письменника, які природність у взаєминах між людьми й реакціях та поведінці людини ставлять вище умовностей, що панують у суспільстві.

Г.Ібсен виявився, можна сказати, однодумцем В.Винниченка, - і саме в цьому причина тих збігів, запозичень, перегуків, про які йшлося вище. Про впливи мову не ведемо, пам'ятаючи іронічні слова І.Франка: “Що сталося б з Толстим, Ібсеном, Гауптманом, Кіплінгом, Амічісом і іншими, коли б ми до них приложили мірку наших критиків і розложили їх на різні “впливи”? А чим довше письменник жиє, чим більше знає мов, чим менше сидить на місці, тим більше тих впливів”.(206)

Винниченко-художник тягся газустріч Г.Ібсену, оскільки знаходив у його драматургії “свої” знаки питання, “свої” болі і пристрасті, - це по-перше. А по-друге, для українського драматурга важливою була й проблема естетичних орієнтацій, його цікавило мистецтво “нової драми” Г.Ібсена; через трансформацію її художнього досвіду йому явно хотілося урізноманітнити палітру української драматургії, зробити її цікавою для європейського глядача. Повз Г.Ібсена в цьому сенсі пройти було просто неможливо, тим паче, що й своїми поглядами на проблеми взаємин особистості і суспільства, кохання і шлюбу він був вельми близький Володимирові Винниченку.

5.5. Інстинкти і пристрасті

Питання про можливість “перебудови шлюбу” цікавило В.Винниченка у ширшому контексті проблеми “перебудови людини”. Визволення особистості - так, але чи можливо самому істотно змінити себе? І як досягається гармонія? Яка дорога веде до щастя? Окрему людину, подружжя, родину, суспільство, людство... Потяг до універсальних питань з'явився у Винниченка ще в часи його літературної молодості, а тепер, задумуючись над “проблемою статі”, він, подібно до експериментатора, випробовував різноманітні сполуки, варіанти життєвих колізій.

Його цікавили закони людського життя і можливість їх удосконалення. Д.Гусар-Струк мав рацію, коли назвав творчість В.Винниченка “моральною лабораторією”. У ній, цій лабораторії, багато уваги приділялося біологічним чинникам людської поведінки, і то не лише спадковості. Під “мікроскоп” Винниченка-прозаїка і Винниченка-драматурга не раз потрапляла гра інстинктів, що призводить до гострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щоб випробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почуттів, бажань, вольових установок.

Уперше конфлікт такого типу з'явився у драмі “Memento” (1908 р.): в Антоніні, героїні цього твору, материнське начало у критичний момент бере гору над любов'ю. Гострота морально-психологічних колізій посилювалася тим, що мимовільним учасником драм, трагедій, непорозумінь виявлялася дитина, якій немає діла до “проблем статі” - вона просто з'явилася на світ, щоб жити, але несподівано втручається у взаємини дорослих, нерідко ламаючи їхні розрахунки й аргументи.

“Мене глибоко цікавить питання про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко М.Горькому 1909 р., повідомляючи, що він хоче поставити це питання “на обговорення суспільства”. - ... Все разом я конкретизував на питанні про дітей, про майбутнє людства”.(207)

Ми вже знаємо, як варіювався у В.Винниченка мотив “небажаної” дитини. Але в його “лабораторії” з'являлися й продовження, нові версії складних внутрішніх конфліктів, рушійною силою яких виступає боротьба інстинктів, вродженого й набутого, просто - сильних, замішаних на “покликові крові”, почуттів.

У драмі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика.

Боротьбу за Корнія ведуть дві жінки - Чорна Пантера (Рита, його дружина) і Сніжинка, холодна жриця мистецтва. Кожна потребує від нього жертви: Рита - в ім'я сім”ї, Сніжинка - в ім”я мистецтва. Корній же хоче поєднати одне й друге; йому дорогий і Лесик, він любить Риту, але так само, як із батьківським інстинктом та любов'ю, він нічого не може подіяти з пристрастю митця, що живе в ньому. Рита називає це егоїзмом і навіть ревнує чоловіка до його справи, до картини, яку Каневич готує для виставки в знаменитому паризькому Салоні. (Цікаво, що місцем дії у своїй драмі В.Винниченко зробив Париж, змалювавши те середовище модерних хдожників, про яке в “Привидах” Г.Ібсена так натхненно розповідав Освальд Алвінг!).

Ревнощі Рити багато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошує Корнієві, і нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, як демонстративне полишення домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини (!). Чорна Пантера живе екзальтованими почуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами “дико” та “жагуче”. В цьому сенсі Сніжинка з її скептичним, раціоналістичним поглядом на життя є цілковитою протилежністю Риті.

Корній же - маргінальна, роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили ... стукнулись”.(208) Над ним і “мохноногі” інстинкти мають владу (“віків з себе не скинеш”, - каже Корній), і жага творчості диктує своє. Класична Винниченківська колізія, що відбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень.

Коли Корній каже, що “Лесик і Пантера - віки” (с.295), він, по суті, погоджується зі словами Сніжинки про те, що “сім'я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче” (с.293). Тому й намагається Корній Каневич знайти для себе якесь опертя. Так з'являються його репліки щодо “нових форм” сім'ї, в яких чується бунт: “Все для сім'ї! А чому сім'я для мене не робить? Такої сім ї я не хочу! ... Все для сім'ї: і честь для сім'ї, і власність, і талант, і держава... Та що таке? Хай сім'я служить уже чомусь більшому на неї! Годі” (с.312).

Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: “Творчість”.

У драмі В.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля “чудову (!) блідість” щойно померлого Лесика. Відбувається те, що в новелі “Цвіт яблуні” (1902 р.) показав М.Коцюбинський. Герой її, письменник, переживає смерть дитини, - і водночас із жахом ловить себе на тому, що його пам”ять, свідомість (“мій нерозлучний секретар”, “мучителька моя”) усе фіксує - і подробиці трагічного дійства, і власні рефлексії.

У М.Коцюбинського - та ж жорстокість творчості, розщеплення “Я” творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. “Воно все згодиться мені як матеріал”, - краєм свідомості зізнається герой “Цвіту яблуні”, і нічого поробити з цим своїм хрестом художника він не в змозі.

Так і в Корнія Каневича. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” (с.314) - це вже голос всепожираючої пристрасті, потужної життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Схоже, що Сніжинка, ця Винниченкова піфія від мистецтва, виграє свою “дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з Каневичами, підтверджує правоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім'ї. Він - жрець” (с.323).

Альтернатива, за Сніжинкою, досить жорстка: або родина - або мистецтво, або самець - або творець. Хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити” (с.324). Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір у ній домінує. Аби прив”язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником. Корнієву картину. Мистецтво. Рита знищує полотно ножем, п'єса на цьому завершується, а читачеві (глядачеві) зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує, що жага творчості обов”язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.

І.Нечуй-Левицький зовсім небезпідставно допускав, що драма “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “мабуть, навіяна сюжетом роману Золя “Художники”1. (Йдеться про роман французького письменника, відомий більше під назвою “Творчість”).

І справді: як і Е.Золя, В.Винниченка цікавить передусім анатомія всепоглинаючої творчої пристрасті, яка вступає в конфлікт з іншими сильними почуттями й потребами людини. Е.Золя в 1885-1886 р.р. писав роман із життя паризьких художників; В.Винниченко в 1910 р., мешкаючи в Парижі, теж зробив своїх персонажів з українськими іменами мешканцями “Вічного міста”. Його Корній Каневич є мовби продовженням образу Клода Лантьє. Психологічний вузол взаємин Корнія й Чорної Пантери вельми схожий на драму Клода й Кристини. Живопис, творчість відбирають у жінки її чоловіка, гасять їхнє кохання, занапащують життя ні в чому не винної дитини, маленького Жака.

Все підпорядковується творчості: Кристина погоджується з тим, що “живопис все більше й більше захоплює її коханого, відбирає його в неї”.(209) Жінка підпорядковує себе чоловіковій меті, приносячи в жертву його божеству навіть материнський інстинкт, свою любов до сина. Дитина виявилася зайвою в цій родині, поглинутій пристрастю творчості, оскільки й сам Клод став для Кристини “дитиною-художником”, - то що ж залишається для Жака?

Драма Рити-Чорної Пантери має дещо інші відтінки (в ній материнське начало дужче за все інше), - але природа драми - та ж, що і в Кристини. Початок її і першопричина - у трагічно всепереможній пристрасті митця, яка потребує самоспалення, цілковитого підпорядкуваня собі всього і вся.

Якщо головна психологічна колізія у драмі В.Винниченка, по суті, повторює центральну колізію роману Е.Золя, якщо контури характерів Кристини й Рити, Клода й Корнія, в основному, збігаються, то сюжетні вирішення в українського автора відрізняються багатьма деталями. Оригінальним є втілення двох начал - природно-чуттєвого й раціонального - в образах двох жінок (Рита - Сніжинка). По-іншому виглядає лінія Рита - Лесик порівняно з лінією Кристина - Жак (у Кристини - служіння чоловіковій меті і поступове народження ненависті до мистецтва, у Рити - протистояння живопису; дитина в неї не відходить на другий план, як Кристини). У В.Винниченка відсутній такий компонент драми як наростаюча бідність родини внаслідок невизнання художника Салоном. Немає в “Чорній Пантері...” й нюансів, пов'язаних із згасанням чуттєвості, фізичної любові подружжя і переживаннями жінки, викликаним цією обставиною.

Відрізняються й сюжетні розв'язки творів. У Е.Золя Клод, вимучений невдачами, невизнанням, безумством роботи, накладає на себе руки. У фіналі ж драми В.Винниченка, як ми вже знаємо, Рита знищує Корнієву картину. Проте в обох творах бачимо муки художника, його вічну боротьбу з самим собою й пануючими стереотипами, лихоманку творчості, вогонь якої спопеляє любов, родинне щастя, робить заложником мистецтва дитину.

Влада мистецтва і в Е.Золя, і у В.Винниченка постає як фатум, нелюдська напруга духу, життя між екстазом і депресією, коли над усім панує творчість, що стала всепоглинаючою пристрастю.

5.6. Перебудова людини. Конфлікт між “Достоєвським” і “Троцьким”

Е.Золя зробив у своєму романі акцент на спадковості Клода Лантьє; В.Винниченко ж у драмі “Чорна Пантера і Білий Медвідь” хоч і обійшов питання про вплив спадковості на поведінку героїв, проте біологічні чинники його, загалом, продовжували цікавити. Зокрема, тоді, коли “на обговорення суспільства” виносилися питання про шлюб.

В.Винниченка цікавили передусім нещасливі шлюби, адже, як відомо, кожен із них нещасливий по-своєму. Серед Винниченкових “рецептів” подолання родинної дисгармонії незмінно була й ідея облагородження “мохноногих” біологічних програм. Через те конфлікти в його творах так часто будуються на боротьбі героїв із самими собою, з власною природою (хоча і з зовнішніми обставинами - теж). Незмінність “мохноногої” природи не раз виявляється перешкодою на шляху до родинного щастя. Саме такою є логіка тих перипетій, які розігруються в драмі “Мохноноге” (1915 р.), що вважалася втраченою і була опублікована лише на рубежі 1996-1997 років.

Тут теж на передньому плані нещасливе подружжя, Тетяна і Дмитро Бутенки. Вона - ідеалістка, в якій живе готовність “до високого, до подвигу”1, а отже - й до самопожертви в ім”я великої ідеї; він - 34-річний інженер, якого цікавлять проблеми самотворення особистості, про них він пише і видає книжку, але виходить так, що книга - одне, а життя - інше. Дмитро - безхарактерний, йому не вистачає волі, а головне - на заваді стоїть “мохноноге, одвічне і темне” (4-5, с.13). Про Дмитра

Бутенка в авторській ремарці сказано: “дуже буйний, нестримний до самозабуття, може бути грубим, але й дивовижно ніжним” (4-5, с.11). Платою за безхарактерність і поразки у війні з “мохноногим” є внутрішній дискомфорт і родинний розлад: Дмитрова дружина Тетяна зневірилася в можливості “самотворення” свого чоловіка, оскільки “природи своєї змінити неможливо” (4-5, с.12).

Невдовзі виникає трикутник (Дмитро - Тетяна - художник Яків Суховій), проте закінчується все банальним ... романом з обманом. Цинік Суховій обводить навколо пальця ідеалістку Тетяну.

Але цього разу обійшлося без “летального” фіналу. Розв'язку “Мохноногого” швидше можна назвати щасливою, - якщо мати на увазі любовний (родинний) аспект сюжету. Після “затемнення”, пережитого Тетяною, після всіх істерик і зривання масок історія трикутника завершується тим, що з нього випадає лиходій - художник Яків Суховій. Залишається двоє, Тетяна і Дмитро, хай і перемучені душевними кризами, але ними ж і загартовані. Останні слова Тетяни - “Ніяких мохноногих! Будемо разом боротися...” - вселяють надію на те, що смуга душевних потрясінь перейдена обома, що “мохноноге” відступить, фатум розвіється, і наші герої зможуть належати самі собі.

Найменші неточності в режисурі чи акторській грі легко могли зробити такий драматургічний матеріал вразливим. Щирість тоді починає виглядати як наївність, акцент на фатальній ролі “мохноногого”- простакуватістю, несподівані “зигзаги” в поведінці персонажів та їхні афекти - мелодраматичними ефектами не найвищої проби. Можна легко уявити знизування плечима й смішок у глядацьких залах театрів Незлобіна чи театру Суходольських у Москві (цілком можливо, що саме так і було, у всякому разі записи у Винниченковому щоденнику свідчать про іронічну реакцію публіки на виставу).(210)

Драма “Мохноноге” писалася майже водночас із “Пригвожденими”, тому не дивно, що в цих творах є те спільне, що споріднює їх із драмою Г.Ібсена “Привиди”. Тільки художній результат у “Пригвождених” виявився вищим. До того ж, негативних емоцій автору додали і невдалі постановки “Мохноногого”, враження від яких відбилися в щоденникових нотатках письменника. “Коли свята творчість даватиме й надалі такі приємні переживання, які я маю тепер, то доведеться, мабуть, вибирати якусь іншу професію, - записав він 18 січня 1917 року. - За кілька днів вистава “Мохноногого”. Та п'єса, якою я місяців чотири тому був задоволений, тепер викликає таку огиду й сором за неї, що не знаю, що робити? Страшенно дивно, як я міг так різно цінити її? Що я в ній знаходив доброго?”.(211)

На питання, поставлене В.Винниченком у “Щоденнику”, немає відповіді. Ясно тільки, що темі “чогось більшого за нас” він приділяв так багато уваги, що вона цілком поглинала його. Це ж скільки разів, у скількох творах письменника поставав оцей химерний поєдинок людини з самою собою, з біологічною детермінованістю своєї лінії життя!Найчастіше подібні конфлікти виникали у п”єсах В.Винниченка. “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Натусь”, “Пригвождені”... У драмі “Мохноноге” проблема, яка не відпускала його, мала постати в найбільш сконцентрованому вигляді, - але вийшло так, що автор вигукував “Еврика!”, а в глядачів відчуття відкриття не виникало.

Втім, В.Винниченко вже й після “Мохноногого” повертався до питання про біологічний “фатум” і можливість його подолання. Наприклад, у романі “Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.), у драмі “Закон” (1923 р.), написаній уже в еміграції. “Експерименти” показували, що роль біологічних чинників значно більша, ніж можна було сподіватися спочатку. Тотальний бунт проти “біології”, як правило, завершується для героїв В.Винниченка трагічними розв'язками. Інстинкти демонструють свою силу; спадковість залишається неподоланою; раціональні, вольові установки реалізувати не вдається, внаслідок чого виникають гострі внутрішні конфлікти...

Виходило, що шлях до гармонії - не в тотальному бунті, а в “співробітництві” з “природою”, у врахуванні її примх тоді, коли йдеться про нові форми життя, в тому числі - й про нові форми стосунків між статями. Винниченкові герої раз-у-раз переконуються, що з “мохноногою” мораллю змагатися легше, ніж із “мохноногимии” біологічними чинниками. Вони нагадують Лаокоона та його синів, обплутаних зміями, і Винниченка-художника цікавили перипетії цієї боротьби за волю й життя. Сенс багатьох його сюжетів - у складному, болісному подоланні людиною дисгармонії, спробі, яка не обов'язково завершується тріумфом.

Але чому таким настирливим - аж до тієї межі, коли з'являвся ризик наївності, - був В.Винниченко у своїх “ревізіях” людської природи? Звідки оця його безоглядна готовність до “перебудови людини”, “перебудови шлюбу”, до реформування всього і вся, в т.ч. - й випробуваних віками життєвих основ?

Тут знову доводиться говорити про подвійну орієнтацію письменника.Так, його творчий дух запалювала західноєвропейська література, але не меншою (якщо не більшою мірою!) енергія реформаторства живилася соціалістичним утопізмом.

Одна довга цитата для зіставлення й аргументації. У книзі “Література і революція” Льва Троцького (до речі, Винниченкового однолітка й земляка - їхні дитячі літа минали в сусідніх селах у бобринецьких степах) є підрозділ з характерною назвою: “Переплавка человека”. Читаючи його, раз у раз наштовхуєшся на ... Винниченкові проекти! Пафос руйнування старих форм життя, запровадження “нової моралі”, “нового побуту”, подолання людиною власної природи, на диво суголосний із тим, що можна на кожному кроці зустріти в п'єсах і романах В.Винниченка.



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000