ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

В.Винниченку було цілком зрозумілим і близьким це протиставлення світу досконалого (природа) і світу дисгармонійного в своїй жорстокості, фарисействі, меркантильності (суспільство). Побратимство людини й природи в обох письменників підкреслене пантеїстичними малюнками лісового життя, поетизацією простих радощів буття . (Знаменно, що цей гамсунівський “знак” помітний і в новелі М.Коцюбинського “Intermezzo”, написаній 1908 року, тобто - невдовзі після “Моменту”). Ліс у них одухотворений і таємничий, він - живий, як і цих двоє молодих Винниченкових героїв, які переживають радість звільнення від смертельного ризику: “Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям...

Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя...” (с.129).

Інтонаційно це дуже схоже на зізнання Глана на зразок ось цього: “Як я радів запахові коріння й листя, запахові жирної соснової смоли; тільки в лісі все в мені затихало, я почував себе сильним, здоровим, і нічого не затьмарювало душу. ... Буває, і дощ іде, і буря виє, і в такий ось похмурий день найде безпричинна радість, і ходиш, ходиш, боїшся її розхлюпати... Сонце встає, і мене пронизує захват; я беру рушницю на плече, завмираючи від радості...” (185)

Гостре відчуття своєї фізичної присутності в світі, радість злиття з природою і насолоджування самим актом життя, - в такому погляді на людину криється головна точка дотику між новелою “Момент” і повістю К.Гамсуна “Пан”.

Ця близькість підкреслена навіть стилістично: “Неподалік від моєї сторожки стояв камінь, високий сірий камінь...” (”Пан”) — “Берези шептались між собою, оголені, білі берези...” (“Момент”); “У каменя був такий привітний вигляд, він наче дивився на мене, коли я до нього підходив, і впізнавав мене” (“Пан”) - “Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміляися; дуби ласкаво, поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали...” (“Момент”)...

Отже, контраст природи і цивілізації.

В оповіданні “Момент”, як і в повісті “Пан”, головною є тема любові, причому в обох творах вона виникає як “нездоланна сила, яка не підлягає контролю і не знає перешкод і нехтує моральними приписами”2. Любов - владна стихія, яка бере героїв К.Гамсуна і В.Винниченка в полон, перетворюючи життя закоханих у “містерію кохання” (Б.Сучков).

В.Винниченку після оповідання “Момент” дорікали, що він постає в цьому творі як співець “вільного кохання”.Це твердження правомірне, але в тому сенсі, в якому О.Купрін висловлювався про повість К.Гамсуна “Пан”: “Якщо хочете - це роман, поема, щоденник, це листки із записної книжки, написані так інтимно, ніби для самого себе, це захоплена молитва красі світу, безмежна вдячність серця за радість існування, але також і гімн перед страшним і прекрасним ликом Бога кохання”.(186)

Це ж мовби про оповідання “Момент” написано: “Головний персонаж залишається майже не названим - це могутня сила природи”.(187) Світ природи вабить своєю гармонією, посилюючи відчуття недосконалості світу людського. Подібні контрасти характерні для літератури неоромантизму. Отже, в цьому сенсі новела “Момент” може бути поставлена поруч з “Intermezzo”, “Тінями забутих предків” М.Коцюбинського, “Лісовою піснею” Лесі Українки, деякими творами О.Кобилянської (за часом же появи вона випереджувала їх). Любовним сюжетам В.Винниченко часом надавав характеру притчі. Уже в “Моменті” відчутне тяжіння до узагальнюючого - на грані з публіцистикою! - фіналу в дусі мораліте, до того морально-філософського “резюме”, яке в притчах “найчастіше йде врозріз із прийнятими в буржуазному суспільстві категоріями”.(188) Для притчі, як стверджує Д.Чавчанідзе, “характерною є виняткова загостреність головної думки, звідси виразність і експресивність оповіді. ... В основі притчі лежить принцип параболи: оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, а потім, ніби рухаючись по кривій, знову повертається до залишеного предмету і дає його філософсько-етичне осмислення і оцінку; в “надчасовому” міститься характеристика сучасності, окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і ставлення автора до них”.(189)

Звичайно, ні “Рабині справжнього”, ні тим паче “Момент” не є притчами за сукупністю названих ознак, але певні елементи притчі їм усе ж притаманні. В обох творах є і “винятково загострена думка”, що містить дидактичне, морально-філософське начало, різко протиставлене загальноприйнятому, і елемент “надчасовості”. І перша, і друга історії подані як спогад оповідача про ним особисто пережите - обидві вони потрібні для підтвердження певних, “загострено” сформульованих істин, морально-філософських висновків. І в цьому сенсі кожна з історій мовби рухається по лінії уявної параболи. Особливо помітно це в “Рабинях справжнього”, де на початку персонажі ведуть суперечку про стосунки між Ілюзією та Дійсністю, аж поки слово не забирає “добродій з сумовитими ласкавими очима”(190), який розповідає два епізоди зі своєї молодості. Його монолог виглядає як теза, аналіз і синтез: спочатку герой стверджує, що “єсть щось таке, чому Дійсність і Ілюзія тільки служать” (с.231), потім - оповідає дві бувальщини, які мають аргументувати сказане. В обох випадках

слухачам (учасникам суперечки) і читачам пропонується стати свідками екзотичних любовних пригод героя.

Він згадує, як одного разу йому, двадцятирічному, “захотілось женщини, яка б не купувалась і не була моральна”, тобто - НЕ банальної повії, а просто жінки без комплексів і засторог, яка б погодилася на “добровільний обмін цінностями” (! - статевими, ясна річ). І ось йому здається, що він таку жінку зустрів, якийсь час переживає “чуття здивованого захвату, побожності” (с. 236), - а потім раптом відбувається метаморфоза: жінка, яка спершу так привабила героя оповідання, виявилася грубою і потворною повією. І все ж - він робить акцент не на своєму розчаруванні, а на тому що ілюзія дала відчуття щастя, тоді як дійсність - принесла страждання, оскільки виявилася “товстою бабою Правдою з тістяними грудьми й лицем паяца” (с.238). Отже - “Хіба не все одно, хто прислужився моїй радості: Ілюзія чи Дійсність?” - риторично запитує “добродій із сумовитими ласкавими очима”, щоб далі оповісти другий епізод.

Ідеться цього разу про жінку Ольгу (“товариша, друга, кохану...”), яка покохала нашого героя, жила з ним півроку у радості взаємної любові, а потім, вирішивши, що в нього з'явилася інша, - раптово зникла. Як це нерідко буває у В.Винниченка, його герой - молодий партієць, революціонер. Так і в “Рабинях справжнього”: оповідач згадує, що з якогось часу він став помічати, як за ним “вечорами часто ходить якась жінка, досить струнка, гарно одягнена, з густим вуалем на лиці” (с.240); спочатку йому здається, що то стежить за ним агент охранки, - але скоро виявляється, що загадкова незнайомка - це Ольга, яка продовжує любити його. Фінал цієї історії щасливий. Версія з переслідуванням (Ілюзія) розвіюється, тому - “з щирою огидою й гнівом я в той вечір плюнув їй (Ілюзії. - В.П.) у пику, а Дійсність (Ольгу. - В.П.) од всеї душі обняв і розцілував” (с.245).

Таким чином, другий епізод, розказаний оповідачем, цілком протилежний першому. Але йому, оповідачеві (як і авторові “Рабинь справжнього”) саме цього й треба. Адже настає момент синтезу, коли обидва сюжети здобувають “параболічне” завершення: “Є щось більше за Дійсність і за Ілюзію, - підсумовує оповідач, - щось єдино-справжнє, якому служить все. І на мою думку, зветься воно Чуттям життя. І коли Ілюзія чи Дійсність служать йому погано, ми лаємо та плюємо на них; і від всеї душі вітаємо та цілуємо, коли догоджають. Отже слава всьому, що на радість Життю і ганьба поганим слугам його, як би вони не звались - чи мрія, чи калоша!” (с.246).

Парабола дійшла свого вершка, і тут виявляється, що морально-філософський висновок героя (і автора) майже дослівно збігається з монологами Мирона Купченка із “Чесності з собою” (“Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання”), а також із “програмовим” тостом Наталі Павлівни з драми “Брехня”. “За те, що дає радість...” Роман передував “Рабиням справжнього”; “Рабині справжнього” дещо передували появі “Брехні”, але часова дистанція між ними була зовсім невеликою, через те близькість пафосу в романі, оповіданні та п'єсі цілком закономірна.

І.Нечуй-Левицький вважав, що сюжет “Рабинь справжнього” “дуже схожий чи дуже скинувся на одне сороміцьке оповідання Мопассана, а в першій половині цього оповідання автор (В.Винниченко. - В.П.) навіть ніби копірує це сороміцьке оповідання...”. Важко сказати, яку саме новелу Мопассана мав увазі І.Нечуй-Левицький. В даному разі важливо наголосити на його цілковитому неприйнятті мопассанівської лінії в творчості В.Винниченка, як і загалом “підозрілої” проблематики у його молодшого колеги. “В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзявся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробуття всього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють”.(191)

Вельми красномовний епізод в історії “боротьби генерацій” в українській літературі початку ХХ століття!

Не таким категоричним був Є.Чикаленко, але й він, високо оцінюючи оповідання “Момент”, наполегливо повторював: “найслабші Ваші речі - “Дим”, “Рабині””; їм шкодить “досадна штучність”: “Все нещастя Ваше в тім, що Ви хочете буть в белетристиці публіцистом, філософом, Вам се не удається, - се не Ваш фах” (листи Є.Чикаленка до В.Винниченка від 11 квітня і 9 липня 1908 р.). Винниченків ”патрон” Чикаленко орієнтував свого неслухняного “хрещеника” на реалістичне письмо, всякий ухил Винниченка вбік “компанії “Шиповника” (тобто, санкт-петербурзького видавництва “Шиповник”, яке охоче видавало європейських та російських модерністів модерністів) викликав у нього роздратування та осуд.

В.Винниченко не погоджувався: “Ваша редакція...опреділила “Момент” як “арцибашевщину”, порнографію, а група читачів навіть прислала прохання не друкувати більше таких оповідань. А це оповідання зробило в російських кругах те, що “знаньевцы” жалкували, чому їм не дали цього оповідання. Горький же через його рішив неодмінно мене розшукати і завести ближчі відносини. Коли я його спитав, як йому подобається це оповідання, він сказав: “хорошая вещь, живая, здоровая, красивая”. А на моє питання, чи є в йому “арцибашевщина”, він сказав: “то дураки лишь могут сказать” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 1 травня 1908 р.).

Ще раз доводиться констатувати великий різнобій як у літературних українських колах, так і в нечисленному на ту пору читацькому середовищі, внутрішньо вельми диференційованому. М.Коцюбинський, який дипломатично намагався пригасити наростаючий конфлікт В.Винниченка з критикою й читачами, відмовити його від переходу в російську літературу, нагадував авторові “Моменту” про популярність його творів серед молоді: “Ви маєте найкращого читача, якого можна мати, - молодь! Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка. Чого ж Ви хочете? Не можна ж європейською міркою міряти наші відносини...” (Рад. літературознавство. - 1988. - №2. - С.48).

Але В.Винниченко прагнув міряти саме такою міркою. Через те й ішов цілком свідомо на трансформацію досвіду чужих літератур шляхом використання (нерідко - з полемічною метою) ремінісценцій, запозичення певних сюжетів та образів і навіть... травестування класичних творів!

Мопассана І.Нечуй-Левицький згадав невипадково, проте й ім'я ще одного француза, Шарля Бодлера, буде незайвим, коли йдеться про аналогії. У 1912 р. журнал “Українська хата” надрукував переклад етюду Ш.Бодлера “Життя”, з яким оповідання В.Винниченка “Рабині справжнього” має типологічну спорідненість. Принаймні - за двома ознаками.

В обох випадках сюжетна інтрига пов'язана з несподіваним перетворенням прекрасної жінки - в потворне створіння. Ліричний герой Ш.Бодлера спочатку не може відвести очей від прекрасного, “як таємнича мрія, як божественне натхнення”(192), жіночого обличчя; воно притягує своєю загадковістю, гріховною принадою, “тяжким сяйвом палючої краси”, владністю, яка холодить кров у жилах. А потім чується голос жінки, “грізний, як буря”, - і тут виявляється друга аналогія з Винниченковими “Рабинями справжнього”: любовний мотив раптово трансформується в алегорично-філософський. “Я життя. Я - прекрасна, - промовляє жінка-повелителька. - Іди до мене, смертельнику мій, ти забудеш в моїх обіймах про смерть, про нещастя, і будеш щасливий, як вічно молодий бог. Іди до мене!.. Я дам тобі втіху, страсть, - ти будеш мій, - і я буду кохати тебе. ... Кохання моє - рай... В мені відбивається природа в усій своїй красі... Люби мене, - і ти пізнаєш тайну життя...”

Далі настає моторошна метаморфоза: герой готовий упасти до ніг божественної жінки, яка є втіленням Краси, - але раптом із жахом бачить щось зовсім інше, потворне й відштовхуюче: “блідніє нараз і постать, і замість чаруючої усмішки красуні мені безлично скалить зуби череп, гойдаючись на кістяку... В шаленім страху я біжу від страшного кістяка і падаю ниць в вичерпанню сил на землю... І разом із смердючим віддихом доноситься до мене ніжний голос:

- Іди до мене, смертельнику... Я прекрасна... Я люблю тебе...”

Ш.Бодлер, на думку С. Великовського, постійно хитався між двома крайностями: “жахом життя і захватом життя”, які в нього взаємовідштовхуються і взаємоперетворюються.( Саме таке взаємоперетворення відбувається в етюді “Життя”, надрукованому в “Українській хаті”. У В.Винниченка ж звучить апофеоз “Чуттю життя”, що виступає паном усього, в тім числі й таких “рабинь”, як Ілюзія та Дійсність. “Бачите, Євгене Харлампійовичу, - коментував В.Винниченко своє оповідання, - як Ви самі собі суперечите: “Момент” - “чудовий”, а “Рабині” - “кривляння”. Через що? Коли брати з боку форми, манери писання, то вони обоє написані “модно” і ні в якому разі не в стилі “Голоти”. Значить, річ не в формі, а в змісті. Зміст же самий здоровий: і Ілюзія, і Дійсність суть рабині єдиного справжнього - чуття” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 1 травня 1908 р.).

Оповідання “Рабині справжнього” В.Винниченко написав за п”ять років до публікації етюду Ш.Бодлера в “Українській хаті”. Звичайно, він міг бути знайомий з ним і за іншими джерелами. Проте цілком можливо, що в даному разі маємо випадок не генетичного, а типологічного зв”язку між творами, зумовленого певними тяжіннями В.Винниченка до символізму (у 1907-1910 р.р).

Разом із “Чудним епізодом” “Рабині справжнього” складають своєрідний новелістичний диптих, у центрі якого - роздуми над “химерною грою життя”, що постають в оболонці любовної пригоди. “Чудний епізод” теж нагадує притчу. Герой цієї новели любить красуню Наталку, хоч вона й не приховує, що романтичні почуття її цікавлять значно менше, ніж

меркантильний розрахунок. В.Винниченко у властивому для нього ключі, як це було й у “Рабинях справжнього”, демонструє парадокс: краса викликає тугу й розчарування, а за ширмою потворного криється краса.

Центральний (“чудний”) епізод - це зустріч героя-оповідача з повією. Вона веде його в свою маленьку кімнату, яка водночас є й майстернею, адже огидлива “мара” - повія мимоволі, а насправді вона художниця, якій треба якось заробляти гріш заради творчості. Смисловим ядром у новелі В.Винниченка виступає незавершена скульптурна робота, в якій оповідач упізнає риси самої авторки, але водночас - і риси Наталки! “Се була надзвичайно огидлива жінка, така огидлива, що не можна було одірвати очей. Се було щось вражаюче, щось несподівано дивно приваблююче, жахливе й разом з тим повне якоїсь таємної туги, смокчучої, якоїсь тихої печалі”.(192)

Парадокс - у тому, що “якась краса засвітилась в сих гидких, пом'ятих рисах”. І тут у розмові оповідача й художниці-повії випливає другий, філософський план тієї історії і того образу, які постають перед читачем. “Я хочу дать образ людини”, - каже художниця. - ... У кожної людини є краса й огида. В різних формах... Я хочу їх виявить поруч...” (с.295-296).

Чудний епізод завершується синтезом; загадковий сюжет, в основі якого - екстравагантна любовна (любовна?) пригода, обертається філософськими констатаціями. Вони, ці констатації, зовсім не із ряду плоских, самоочевидних істин. Адже є в новелі ще й якась моторошна приваба мистецького твору, який мало не містичним чином вбирає в себе життя й особистість художника, внаслідок чого виникає та химерна взаємозалежність, яка змушує нагадати метаморфози з роману О.Уайльда “Портрет Доріана Грея”. У сюжеті “Чудного епізоду” теж є “екзотика ірреальності, фантастики, що виявляється у співвіднесенні доль героя і його портрета”(193), - подібно до того, як це відбувається у творі англійського прозаїка. (Скульптура в “Чудному епізоді” є свого роду двійником “мари”, - так само, як двійником Доріана Грея є його портрет).

Всі три новели прикметні гострими сюжетними інтригами і, водночас, яскраво вираженим тяжінням до морально-філософських узагальнень, - уже й не лише стосовно “проблеми статі”, а щодо парадоксів людського життя загалом.

5.3. “Нові люди” і крилатий Ерос

Закиди В.Винниченку декого зі співробітників “Ради” і “Киевской старины” з приводу того, що він нібито оспівує “вільне кохання”, мимоволі акцентують на проблематиці, яка на початку ХХ ст. була на вустах у літературних (і не лише літературних) колах.

Новий погляд на кохання і шлюб у літературах Західної Європи у ХІХ ст. пов'язувався передусім з іменами О.Бальзака, Жорж Занд, згодом - А.Стріндберга, Г.Ібсена. Якщо А.Стріндберг здобув репутацію жінконенависника (що було наслідком як особистих його драм, так і знайомства з Ф.Ніцше та його ідеями), - то драми Г.Ібсена (“Ляльковий дім”, “Привиди”, “Дика качка”) відбивали актуальну феміністичну проблематику. (Втім, і в А.Стріндберга в оповіданні “Поєдинок” про шлюб мовиться як про монархію, яку має замінити республіка). Проте вже наприкінці ХІХ ст., як стверджує І.Дзюба, “проблема сучасної жінки в соціальному й ідейному плані втратила свою актуальність і гостроту” для європейських літератур; центр ваги змістився до того, що дослідник називав “декадентсько-еротичною проблематикою”.(194)

Трактування “проблеми статі” у В.Винниченка має відношення переважно до цієї нової тенденції, але з поправкою на індивідуальну соціалістичну домішку в ній. Втім, творчість Г.Ібсена теж не раз була для нього певним орієнтиром, особливо ж починаючи з 1907 р., після того як прозаїк Винниченко серйозно взявся за драматургію.

Прагнучи захопити водночас якомога ширший спектр актуальних проблем. він не обминав і питання про стосунки між статями. Воно не раз виникає в суперечках його героїв, нагадує про себе в сюжетних перипетіях, входить як суттєвий складник до “теорій” Винниченкових соціалістів-ніцшеанців. Письменник продовжував з'ясовувати колізії (тепер уже в сфері статевій) між належним і сущим, між проголошеним принципом - і реальним життям. Вчинки багатьох його героїв - це, по суті, експерименти над собою, метою яких є перевірка тих чи тих моральних постулатів. Центральним у роздумах В.Винниченка було питання про можливість змінити незмінне, “виправивши” природу, відкоригувавши її закони згідно з новими уявленнями.

Ось деякі з тих відчайдушних експериментів, які визначали гостроту Винниченкових сюжетів.

Експеримент Ольги (“Дизгармонія”). Вона переконує себе в тому, що любов може триматися лише на духовних зв'язках, на спільності переконань і відданості великій справі. Ольга, по суті, змушує себе любити хворого на чахотку революціонера Грицька, який щойно повернувся з тюрми (і з яким вона прожила чотири роки), переконуючи не стільки інших, скільки, знову-таки, себе саму, що плотський “фермент” - не вирішальний у любові: “Як мужчина - він (Грицько. - В.П.) мені не подобається, але ж це не дає права говорить, що я його не люблю. Любов не в цих паскудних, животних відносинах...” (с.11).

Ольгу все дужче приваблює “іммораліст” Мартин, хоч “він грубий, здоровий скот і більше нічого...” Зрештою, вона таки стає його коханкою.

Як і слід було чекати, платонічний, духовний союз Ольги І Грицька розпадається. “Ти .. не жінка мені, - констатує Грицько. - Ти товариш, а не жінка... Я знаю, ти можеш принести себе в жертву для обов”язку. Але я не хочу буть чиїм-небудь обов’язком. ... Нам треба розійтись... “ (с.29). Виходить, що Мартин був правий, коли говорив Ользі: “Теорія вам говорить одне, а природа друге. Ви його (Грицька. - В.П.) любите несправжньою любов'ю”(с.62).

Дуже схожі колізії “несправжньої любові”, яка намагається звільнитися від тілесного начала, зустрічаються і в інших творах В.Винниченка (історія взаємин Леоніда і Марусі у п'єсі “Базар”, Сергія і Дари - в романі “Чесність з собою”). І кожного разу “теорія” програє “природі”.

Експеримент Антоніни (“Memento”). Цього разу жінка хоче завести дитину, не пов'язуючи свої стосунки з художником Василем Кривенком шлюбом. “Вільне кохання” має, так би мовити, узгоджуватися з принципом чесності з собою - і тільки. Проте знову неврахованою виявилася “природа” - материнський інстинкт, який у критичній ситуації виявляється дужчим за принципи й раціональні зусилля.

Експеримент Марусі (“Базар”). Жіноча краса (сексуальне начало!) заважає виконанню партійних обов'язків. У гуртку революціонерів усі мають бути нібито лише товаришами, - а насправді “проблема статі” дає про себе знати й тут. Вродлива Маруся щокроку пересвідчується, що її сприймають передусім як гарну жінку, а не як товаришку по партійній роботі. Проголошена революційна аскеза, універсальна рівність виявляються дуже відносними. “Я ще ні одного не бачила, - розчаровано каже Маруся, - щоб не спробував хтось залицятись до мене. Революціонери теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але... бачу...”(195) В одного (Трохима) Марусина краса пробуджує ревнощі, і він ладен відмовитися виконувати завдання, тобто - організовувати втечу товаришів із тюрми, оскільки поруч буде суперник. Другий (Леонід) готовий кинути заради Марусі дружину. А є ще ж Цінність Маркович, партійний “поводир”, для якого головне мета, а не засоби, отож і жіночу красу він хоче просто використати задля справи. І виступати перед робітниками Марусі непросто, адже “вони не слухають, вони дивляться на мене”.

Краса для “ідеальної” революціонерки Марусі стає “проклятою”, і врешті вона спотворює собі кислотою обличчя. А завершується цей жорстокий експеримент самогубством героїні: їй довелося пережити тяжке розчарування в близьких їй людях (передусім у Леонідові, який, по суті, відсахнувся від неї, хоч і говорив перед тим, що для нього важливішою є душа, а не фізична краса).

Приборкання статі обернулося трагедією. Життя помстилося за спробу насилля над його законами, і це для В.Винниченка чи не найважливіший висновок.

Експеримент Дари (“Чесність з собою”). Ця жінка теж переживає внутрішню колізію: чоловік її (Сергій) заразився в публічному будинку, а сама Дара - любить Мирона Купченка, заводського кресляра і партійця. Щоб перевірити себе - а водночас і тезу про рівність чоловіка й жінки! - вона зважується на суто “чоловічий” вчинок: іде в готель, замовляє собі партнера (ним виявляється бідний студент), потім розраховується з ним за “послугу”. Чесність з собою велить їй зізнатися в усьому Сергієві, але зробити це нелегко, доводиться все ж хитрувати, вигадувати історію з неіснуючою подругою, з якою нібито сталося щось подібне...

Сергій про все здогадується - і жахається. Так знову виникає тема “душі” і “тіла”. “Поки вона душею зраджувала його з товаришем, він (Сергій.- В.П.) знав і не одштовхував... Це, мовляв, терпіти можна, а ледве торкнулась до тіла її, тут вже й кінець”.

Дара заодно перевіряла на міцність і твердження про можливість існування духовної любові поза тілесною.Екстравагантна перевірка показала: ні, не може.

І так в усьому: Мирон переконує всіх, що в проституції немає нічого поганого, поки ... це не стосується його рідної сестри. Як сказала б Дара: “А може, це тільки в теорії, на ділі ж...”

“Теорія” у В.Винниченка щоразу банкрутує перед життям з його невблаганними законами. І не тільки тоді, коли йдеться про соціальні проекти (чи прожекти), а й у сфері стосунків між

статями. І за всіма ризикованими експериментами його героїв (чи, переважно, героїнь) як голосний рефрен чується авторський протест проти лицемірного “гіпнозу”, дисгармонії між словом і ділом...

... А все ж - недарма Винниченковими романами цікавилися соціалістки-емансипантки. В творах цього письменника відбилися ті тектонічні зрушення моральної свідомості, які віщували спроби соціалістичного переоблаштування всіх сфер життя, включаючи й статеву. В цьому розумінні романи В.Винниченка були прологом тих дискусій про “крилатий Ерос”, якими в 1920 роки буде переповнена радянська партійна преса із “Правдою” включно. Це вже через якихось півтори десятиліття О.Колонтай заявлятиме: “Одно з найболючіших питань соціалістичного суспільства - питання про взаємовідносини між чоловіком та жінкою”. А О.Смідович зі сторінок “Правди” у статті “Про любов” проголошуватиме цілу низку принципів “нових” стосунків між статями: “1) кожний комсомолець, робфаківець і інший безвусий хлопець може й мусить задовольнити полові устремління. Полове утримання кваліфікується як міщанство; 2) кожна комсомолка-робфаківка, просто учень, що на неї при цьому впав вибір того чи іншого хлопника-самця, мусить піти йому назустріч, інакше вона міщанка, негідна носити ім”я комсомолки, бути робфаківкою чи пролетарською студенткою”. Фіналом таких стосунків, допускає

О.Смідович, може бути ситуація, коли двоє робфаківців приносять до державного дитячого приймальника “спільну комуністичну дитину” і “вимагають прийняти її”.(196)

Літературні впливи у творчій практиці В.Винниченка перепліталися із соціалістичними. Причому, важко сказати, які з них були дужчими. Важливо враховувати і перші, й другі, не обмежуючись лише однією групою факторів, як це робить Д.Гусар-Струк, наполягаючи, що “не в індивідуалізмі й надлюдині Ніцше треба шукати основи Винниченкових творів, присвячених проблемі етики, а в засадах соціалізму”.(197) Більше рації має Р.Багрій, яка, аналізуючи “Записки кирпатого Мефістофеля”, не заперечує значення для Винниченка-письменника соціалістичних ідей, але ключ до розуміння В.Винниченка 1910-х р.р. шукає все ж головним чином у силовому полі творчості А.Стріндберга, Г.Ібсена, С.Пшибишевського.(198)

Слід, звичайно, мати на увазі динаміку Винниченка-художника. Його роман “Чесність з собою” - чи не найбільш “ідеологічний”. З часом же, як було показано в попередніх розділах, лінія Винниченкових пошуків спрямовувалася від “нової моралі” - до вічних істин.

Можна навіть говорити про Винниченкову еклектичність: домінанти в нього мінялися, перемішувалися, взаємопроникали, через те виділити ті чи ті “інородні тіла”, сліди чужих впливів у його творах вельми нелегко. Все переплавлювалося в горнилі творчої фантазії цього письменника, все вирувало, кипіло, обпікало; про все йому хотілося сказати водночас... Тому й виникало враження мінливої калейдоскопічності, повторюваності мотивів і сюжетних ходів, багатопроблемності, публіцистичності, “проповідництва”...

Мирон Купченко з його “теоретично” обгрунтованими “половими вольностями” змушував згадати Володимира Саніна, героя М.Арцибашева, але водночас - і Еріка Фалька з роману С.Пшибишевського “Homo sapiens”.Раз-по-раз виринала тінь Ф.Достоєвського із його образами “кротких” молодих жінок, неприкаяних, нещасних, але світлих душею, навіть якщо жорстока доля виштовхнула їх, як Соню Мармеладову, на панель.

Без Соні Мармеладової у “Заповіті батьків” не було б Тоні. Можливо, що не було б і такої настирливої уваги до явища проституції як одного із аспектів проблеми статі. Але знаменною була й увага до тих же “Заповітів батьків” - цього “архискверного подражания архискверному Достоевскому” - з боку Інесси Арманд: емансипація жінки цікавила її з т.з. соціалістичного реформування суспільства.

Оця подвійна орієнтація В.Винниченка - і на літературну традицію, і на соціалістичні моделі суспільного життя, яке має настати після повалення самодержавства, - лежала в основі його шукань. Г.Ібсен - і К.Маркс, С.Пшибишевський - і А.Бебель, - вони химерним чином озивалися у Винниченкових творах. Водночас. Не поступаючись місцем один одному...

“Задоволення статевої потреби така ж особиста справа кожної людини, як задоволення будь-якої іншої природної потреби...”

“Сучасний шлюб все менше відповідає своєму призначенню.

... Якщо союз, укладений між двома людьми, стає нестерпним, приносить розчарування і навіть відразу один до одного, то мораль (соціалістична. - В.П.) вимагає перервати подібну спілку, що стала неприродною, а тому і неморальною...”

У суспільстві, збудованому на нових засадах, настане “рівність жінки з чоловіком”; “у виборі коханого чоловіка вона (жінка. - В.П.), подібно до чоловіка, вільна і незалежна”.(199)

Це все цитати із А.Бебеля, - але хіба не тим же пафосом пройнято чимало творів В.Винниченка?

А це - про шлюб. Розмовляють герої “Дикої качки” Г.Ібсена:

Реллінг. Дозвольте запитати..., чи багато - ну хоч приблизно - ви бачили справжніх шлюбів на своєму віку?

Грегерс. Мабуть, навряд чи хоча б один.

Реллінг. І я теж.

Грегерс. Але я бачив безліч шлюбів протилежного характеру”.(200)

І майже тими ж словами - у “Щоденнику” В.Винниченка (запис від 2 січня 1915 р.): “Хіба не в силі людини утворити союз з другою людиною і прожити з нею в злагоді, в обопільній допомозі й співробітництві? Ми з Кохою (Розалією Яківною, дружиною В.Винниченка. - В.П.) рахували сьогодні шлюби, які знаємо. І з них 60 знаємо нещасливих, 4-5 щасливих і 5-6 під сумнівом. Та хіба ми можемо поручатись за тих 4-5, що вони дійсно щасливі? Через що ж це так? Невже справді закон співжиття чоловіка й жінки є боротьба і ворожнеча ?”(201)

Тоді ж, у 1915 р., В.Винниченко задумує навіть роман під назвою “Шлюб”, і хоч такий твір не був написаний, проте немає сумніву, що осколки задуму потрапили до п'єс “Пригвождені” (1915 р.), “Мохноноге” (1916р.), роману “Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.).



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000