ОУНБ Ім.Д.І.ЧижевськогоПРОЕКТ   ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

[ Попередня | Home | Наступна ]

У бунті “індивідуаліста” Зінька Чупруненка є передчуття загрози перетворення партії - в монастир, небезпеки сектантства. Вельми зловісною виглядає в п'єсі постать Абстракта, хранителя партійних заповідей, догматика й “прокуратора”, а по суті - “ловця душ”, який влаштовує суд партійної “п'ятірки” над Чупруненком. (Продовженням цього образу є Цінність Маркович із п'єси В.Винниченка “Базар”).

Слід віддати належне прозірливості В.Винниченка, який розгледів у соціалістичному русі початку століття злоякісні тенденції, які у трагічно-жорстокому вигляді виявляться згодом. Знеособлення “Я” - одна з них.

Це вже пізніше в антиутопії Є.Замятіна “Ми” (1923 р.) постануть гримаси “нового світу”, канонізовані в дивних формулах типу: “Ми - від бога, я - від диявола”.(168)

Це вже наприкінці 1920-х - на початку 1930-х у “Народному Малахієві” й “Патетичній сонаті” М.Куліша зазвучить тема загубленої в революційному вихорі й знеціненої людини.

Це вже в 1938 -1940 рр. Артур Кестлер напише роман “Ніч ополудні”, в якому Михайло Рубашов (один із вершителів більшовицької революції, герой громадянської, народний комісар...), раптом виявившись “ворогом народу”, сам того не відаючи, задумується в камері над ... винниченківськими в своїй суті питаннями. Що сталося з революціонерами? з самою революцією?

Він робить чимало гірких висновків, цей приречений на ганьбу й смерть “сталевий” більшовик Рубашов. Серед них особливо красномовні два. Перший: “Помилка була в аксіомі, що мета виправдовує засоби”. Другий: людське “Я” перетворилося в “граматичну фікцію”. Цим терміном Михайло Рубашов замінив “першу особу однини, бо партія була проти “Я” окремого члена,вона його не визнавала”.(169)

Але ж це - саме те, проти чого бунтував Зінько Чупруненко! Між “Великим молохом” і “Ніччю ополудні” цілих тридцять років, а співвідносяться вони між собою - як початок і фінал...

Третя. В.Винниченко був не єдиним, кому дісталися звинувачення (чи докори) щодо аморалізму. Історія літератури знає чимало подібних ситуацій. Аморалістами називали Ш.Бодлера, А.Рембо, А.Стріндберга. Г.де Мопассану після появи його поеми “На березі” влаштували скандал: суд притяг його до відповідальності “за образу звичаїв і громадської моралі”, і тільки з допомогою Г.Флобера справу вдалося зупинити. В одному з листів до Мопассана Флобер писав із цього приводу: “Ти розмовляв з Музою, а тебе приймають за того, хто розтліває малолітніх дівчаток”. І - як резюме: “Те, що Прекрасне, те й моральне, ось і все, і нічого більше”.(170)

Про репутацію “короля життя” О.Уайльда вже й говорити нічого...

Суб'єктивно В.Винниченко не був заперечником моралі як такої, він лише шукав моделі нової моралі, яка б замінила стару - лицемірну й анахронічну. Тим самим він підключався до тієї загальної тенденції, про яку у зв'язку з філософією Ф.Ніцше говорив Т. Манн: “Моральний критицизм був не тільки і не стільки індивідуальною схильністю самого Ніцше, скільки загальною тенденцією епохи. Епоха ця - кінець століття, коли європейська інтелігенція вперше виступила проти ханжеської моралі свого вікторіанського буржуазного століття”.(171)

Доводиться визнати, що в критичному пафосі В.Винниченко був переконливішим, ніж у конструктивних аспектах свого бунту.

... Ф.Ніцше стимулював його до роздумів над тим, що К.Міхальський називає “проблематичністю, історичністю, крихкістю основних моральних понять”. Чи не найхарактернішим прикладом цього є п”єса В.Винниченка “Брехня” (1910 р.).

У ній легко вловити відгомін парадоксів та імперативів полемічно настроєного автора, який рішуче повставав проти однозначних присудів на користь невичерпності й багатоликості життя. “Хай живе брехня!” - проголошує героїня твору Наталя Павлівна, заявляючи про свою готовність ціною омани забезпечити хворому чоловікові спокій і певність себе. Як часто буває у Винниченка, у центр він ставить жінку. Вольову, розумну, пристрасну. Наталю Павлівну люблять троє чоловіків. Андрій Карпович, її чоловік, - інженер, зайнятий винаходом мотора (це, здається, його лебедина пісня), бачить у Наталі Павлівні свою опору і свій затишок. Він безоглядно вірить їй, а може, просто хоче вірити. Наталя Павлівна добре розуміє, що без неї він пропаде, швидко згасне, вона поважає Андрія Карповича, і тим самим накладає на себе обов'язок самопожертви. Хоча любить (із домішкою материнського ставлення) іншого - юного поета Антона, якого, втім, гнітить роль “друга сім'ї”. Молодий ідеаліст-коханець бунтує проти брехні, і цей його максималізм ще більше посилює конфлікт Наталі Павлівни з самою собою, її метання між почуттям і обов'язком.

Але є і ще один персонаж у цьому любовному “квадраті” (жінка і троє мужчин) - помічник Андрія Карповича Іван Стратонович, який вимучує своєю любов'ю і Наталю Павалівну, і себе самого. Є в його словах і вчинках щось мефістофельське. То помста рухає ним, то зловтіха, то безсилля і безборонність - дивовижна суміш, що змушує Івана Стратоновича одного разу кинути Наталі Павлівні парадоксальне зізнання: “Ненавиджу за те, що люблю вас”.(172) А Наталі Павлівні доводиться, у свою чергу, витримувати запропоновані їй умови - вести складну психологічну гру, обминати сильця шантажу, вислуховувати екзальтовані любовні зізнання, самій вдавати таємну закоханість...

Схоже, В.Винниченко, захопившись перспективою показати “безодні людські”, надто переускладнив лінію стосунків Івана Стратоновича й Наталі Павлівни. Кінці тут не завжди сходяться з кінцями. Коли Наталя Павлівна раптом заявляє Іванові Стратоновичу, що любить його, це виглядає вкрай несподівано. Фатальна жінка? Та ні, наша героїня просто лукавить, то її чергова гра, брехня, хоч їй, здається, й хочеться, щоб Іван Стратонович у ту брехню повірив, - вона для нього солодка і, може, рятівна. Він, звісно, не йме віри, і тоді Наталя Павлівна цю свою, третю любов, доводить... власною смертю.

Смерть як останній аргумент у суперечці - це, звичайно, ефектно (до речі, цей мотив є і в оповіданні В.Винниченка “Студент”), - та все ж таки: що має доказати героїня своєму “мефістофелю” цим учинком? Що любить його? Не виключено, що драматург і мав на увазі саме таку “безодню” душі. Правда, у Винниченка тут контури розмиваються, сюжет починає нагадувати психологічний ребус. І чому взагалі Наталя Павлівна вирішує звести рахунки з життям? Випити ціаністий калій її, вочевидь, змусила внутрішня безвихідь, надія на те, що її смерть буде виходом для всіх у цьому любовному “квадраті”. Недарма ж незадовго до самогубства Наталя Павлівна пропонує випити шампанського “за те, що дає радість... що б воно не було: брехня, правда, любов, ненависть, хвороба, навіть... навіть смерть” (с.203).

В.Винниченко демонструє божевільно складну химерію життя, в якому немає місця для пласких істин, навіть брехня має відтінки. “Всяка брехня буває істиною” (с.193), - каже Наталя Павлівна. І не завжди вона тотожна злу. Наталя Павлівна сказала неправду, що випила отруту випадково, переплутавши її з лавро-вишневими краплями, - а хіба було б краще, якби сказала правду?

Ось вам і “крихкість основних моральних понять”, про яку говорить філософ К.Міхальський!

У п'єсі В.Винниченка знайшли розвиток деякі характерні мотиви драми Г.Ібсена “Дика качка”. У творі норвезького драматурга правдолюбство максималіста Грегерса Верле обертається лихом: він розкриває очі своєму другові дитинства Ялмару Екдалу на минуле його дружини, - а результатом цього стала трагедія. І не стільки для амбіційного, проте безвольного й безликого Ялмара, скільки для дівчинки Хедвіг, яка дізнається, що її справжнім батьком є інша людина. Тим часом, Хедвіг любить того, кого досі вважала своїм батьком, і тяжко страждає, коли бачить, що раптом стала чужою для нього. Беззахисна, щира, довірлива, вона - аби переконати Ялмара в тому, що він все одно залишається для неї батьком, вдається до найстрашнішого доказу: покінчує з собою. Мов дика качка, яку смертельно поранили.

Правда у Г.Ібсена стає причиною зла. У В.Винниченка ж - брехня парадоксальним чином виявляється способом утамування житейських прикрощів і непорозумінь. Мовби збуваються слова одного з персонажів драми Г.Ібсена: “Відберіть у середньої людини житейську брехню, і ви відберете в неї щастя”.(173)

Легко зауважити, що й фінал “Брехні” (самогубство - як доказ, як аргумент) навіяний розв”язкою у “Дикій качці”.

Самогубство героїні В.Винниченка стає “моментом істини”. В новому світлі раптом постають і любовні перипетії. Тепер уже, здається, ясно, що любов Наталії Павлівни має три іпостасі: любов-жалість, свідома самопожертва (вона визначає її ставлення до чоловіка); любов-романтика, до якої додається й материнське начало (цей симбіоз почуттів виявляється в стосунках Наталії Павлівни з Тосем); любов-стихія, наслання, “демонічна” сила, яка приходить неспогадано й фатально (так, так - це вже з історії взаємин Наталії Павлівни з Іваном Стратоновичем).

В.Винниченко не дає читачеві надійного ключа, тому щодо третьої іпостасі кохання цієї дивної жінки дослідникам доводиться висловлюватися гіпотетично. Як ось Ларисі Мороз:

“Знаючи тяжку долю, непросту біографію чоловікового помічника (і це виявляється в такому разі істотним), відчуваючи його внутрішню незламність і водночас зболеність, вона давно таємно кохала його, не наважуючися навіть самій собі в цьому признатися, і лише тепер, коли дав волю своїй - також доти потаємній - пристрасті той, чиє кохання межує з ненавистю ... вона зачакловано скоряється цій могутній стихії почуттів”.(174)

Тост Наталії Павлівни у фіналі п'єси прозвучав як її передсмертне слово, як заповіт живим, вельми характерний: ми зустрічаємося з тезою, яка не один раз повторюється у В.Винниченка. За все, що дає радість... Повнота життя для нього річ важливіша за чимало інших моральних категорій, які виявляються крихкими й відносними. Власне, це вельми схоже на “імператив” Ніцше: “те, що не сприяє життю, стає йому шкідливим”. Цю формулу можна й перевернути, і тоді вона буде ще ближчою до Винниченкового пафосу: “те, що сприяє життю, стає йому корисним”. В.Винниченка не могла не приваблювати сама парадоксальність Ніцше, адже вона була суголосною чи не найхарактернішій якості художницького таланту українського письменника. І тут знову треба нагадати, що Ф.Ніцше - родоначальник “філософії життя”.(175) Саме її відгомони виразно чуються в п”єсі “Брехня”. Передусім - у “філософських” репліках Наталії Павлівни, співзвучних основоположним постулатам Ф.Ніцше: “На місце єдиного, істинного “буття” сутності речей, до якого раніше належало спрямовувати сили розуміння, сподівання та надії, Ніцше ставить “життя” як вічний рух, становлення, постійну течію, позбавлену атрибутів “буття”. У становлення, за Ніцше, немає мети, єдності, його не можна оцінювати як істинне чи фальшиве, добре чи зле...”(176)

Вже через багато років, у муженській самотності політемігрант В.Винниченко, пишучи свій філософсько-етичний трактат “Конкордизм”, не забуде тієї давньої тези про “все, що дає чисту радість”, - вітальність, нічим не стримуваний активізм, яскравість і повнота життя залишаться для нього в числі головних цінностей...

Здається, у Ф.Ніцше В.Винниченко знаходив “підказку” для деяких своїх новелістичних сюжетів. Перекладаючи працю “Так промовляв Заратустра”, він, напевно ж, зупинявся на ось цьому афоризмі з розділу “Про старих і молодих жінок”: “Чоловік для жінки - лише засіб, метою якого є завжди дитина. ... Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка”.

Але ж ці слова Ф.Ніцше можуть бути епіграфом до новели В.Винниченка “Таємна пригода”! Герой її, молодий революціонер Довгаль, теж виявляється “лише засобом” для “чудної женщини”, у яку він “цілком і безнадійно закохався”, тим часом, як вона мала єдину мету - народити дитину. “Я хочу собі мать дитину без всяких там ваших шлюбів, батьків, кайданів... Ви дуже, дуже хороший, і я вам страшенно вдячна. От і все”.(177)

А в новелі “Момент” мовби оживають слова Ф.Ніцше про те, що “метелики, мильні бульбашки й ті з-поміж людей, хто

схожий на них, найбільше знають про щастя”. Вона, ця новела, теж - про щастя, про те, що все природне - прекрасне, подібно до спалаху любові двох молодих людей, які, ризикуючи життям, переходять кордон (обоє вони - революціонери, які виконують складне завдання). Момент їхнього щастя показаний як частка вічної симфонії природи, “великого, прекрасного процесу життя”. Ось характерний ліричний відступ, сповнений, до речі, гамсунівських інтонацій: “Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого - людини.

Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, “зо всім цинізмом”, вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: “На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралів, “уложеній о наказаніях”, ми маленькі, здорові, чисті циніки”.

Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шептались між собою, оголені, білі берези...”(178)

Справді, враження таке, що метелики й кузьки, яким автор віддав так багато уваги, найбільше знають про щастя...

4.4. Висновки

А загалом, діалог В.Винниченка з Ф.Ніцше не був особливо

продуктивним. Передусім тому, що його “сильні особистості” постали малопривабливими й навіть відштовхуючими резонерами. Їх якщо й назвеш циніками, то ніяк не “маленькими, здоровими, чистими”. Можна не погоджуватися до кінця з Д.Донцовим, проте в його категорично-різкому судженні про цей Винниченків тип героїв все ж є й доля істини: “До невпізнання відбився в тім зеркалі і тип надлюдини Ніцше. В Ніцше він - надлюдина, у Винниченка, напр., - підлюдина. Ніцше проповідує любов до дальних, Винниченко любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла і до його розперезаних інстинктів, насамперед. В автора Заратустри - це blond Bestie, в автора “Щаблів життя” - це “вільна скотина”. Ніцшівський тип у західній літературі - це Глан з “Пана”, в нашій - Мирон з “Щаблів життя”. Там - брутальний, веселий і страшний грач. Тут глупо-цинічний і розпусно-похітливий балакун”.(179)

Д.Донцов, з усього видно, свої висновки робив, маючи на увазі такі твори В.Винниченка, як “Щаблі життя” й “Memento”; пізніші ж п”єси й романи письменника могли б пом'якшити його присуд, адже в них, як уже зазначалося, подих життя руйнує умоглядні конструкції “ніцшеанців-соціалістів”, і вони від того набувають більш живого й психологічно яскравішого виразу.

Ф.Ніцше стимулював художницьку сміливість, чи й зухвальство, коли йшлося про постановку актуальних моральних проблем. Бунтуючи проти старих, закостенілих форм як суспільного, так і індивідуального життя, В.Винниченко прагнув пропонувати свої “сценарії” досягнення гармонії, - і не раз впадав у суперечності, ризиковану за наслідками деструкцію, бував наївним і непереконливим. Жорстокість моральних експериментів, зрештою, змінювалася в нього пафосом вітальності, поетизацією природності як запоруки жаданого ладу людини з самою собою та з іншими. Важливим був також пристрасний акцент, що його робив В.Винниченко на самоцінності людського “Я”, - всупереч культові маси, в якій людина знеособлюється. Взагалі, коли художник у ньому брав гору над проповідником, - з'являлися ті зблиски прозрінь і передчувань, які свідчили про блискучу інтуїцію й чесність цього письменника. Енергія “переоцінки цінностей” спонукала його пориватися в більш досконалий, проте, як виявлялося, не дуже затишний, химерний світ.

Переоцінці цінностей у ньому підлягала і сфера стосунків між статями.

РОЗДІЛ 5.

ПРОБЛЕМА СТАТІ

5.1.”Хвиля статевого руху”

Після пережитого в 1905 році революційного збудження, яке обернулося несправдженими надіями на оновлення життя, барометр суспільних настроїв у Росії почав сигналізувати про втому й депресію. Ту пору можна назвати часом смути - смута ж завжди відзначається хаосом, певною розгубленістю влади, ослабленням моральних устоїв, зростанням ролі ірраціональних начал...

Художня література, ясна річ, теж відреагувала на зміну ситуації в суспільстві, на нові запити, зацікавлення, настрої. Один із оглядачів літературного життя ІІ пол. 1900 рр. констатував у 1908 році несподівану метаморфозу: після “наелектризованої атмосфери мітингів” читачеві пропонувалося зануритися в “солодко-загадкові таємниці оголень та статевих ексцесів”1. “Реабілітація” плоті була формою протесту проти міщанської моралі; “фіговий листок моралізму” здирався багатьма з “притаманною російській психології пристрастю до крайнощів”, внаслідок чого “хвиля статевого руху ... змусила кинути меч соціального протесту”.(180)

Російська література початку нового століття давала для подібних узагальнень чимало підстав. Навіть Лев Толстой не залишився байдужим до “проблеми статі”: після “Крейцерової сонати” він написав повість “Отець Сергій”, у якій душу старого монаха-аскета безжально терзають поклики плоті, що їм намагається опиратися голос духу. То що вже казати про молодшу генерацію письменників - Л.Андреєва з його скандальним оповіданням “Безодня”, Ф.Сологуба, автора романів “Дрібний біс” та “Навії чари”, О.Купріна, який своїми оповіданнями “Суламіф” і “Морська хвороба” підключався до обговорення “проблеми статі”, М.Арцибашева, чий роман “Санін” мав винятково велику читацьку аудиторію, А.Каменського, М.Кузмина. С.Сергеєва-Ценського...

Інтерес до несподівано актуальної сфери підігрівала преса, помножуючи число видань типу “Тайны жизни”, “Ночи безумные”, “Почта Амура”, “Брачные газеты”... Популярними були й відповідні дослідження психологів (“Кохання і шлюб” Е.Кея, “Стать і характер” О.Вайнінгера), а заодно й соціалістична література на зразок праці А.Бебеля “Жінка і соціалізм”.

Хвиля цього “статевого” буму (в якій був і чималий домішок каламуті) докотилася і до В.Винниченка, хоча в 1905-1906 роках його й поглинула партійна діяльність, а восени 1907-го, втікши з тюрми, він змушений був емігрувати з Росії на цілих сім літ. Мешкав у Львові, Женеві,на Капрі, в Парижі, інколи - нелегально - приїздив додому, бував у Києві, на Житомирщині, в інших містах, - але то були все ж тільки епізоди. 1907-1914 роки в біографії В.Винниченка - це передусім життя за кордоном. Хоча контакти з українським літературним світом у нього залишалися достатньо тісними, а з 1908 р. перед В.Винниченком з допомогою М.Горького відкрилися і російські журнали, збірники, видавництва. Збереглося листування, яке свідчить про співробітництво (або ж спроби співробітництва) В.Винниченка з журналами “Вестник Европы”, “Современный мир”, збірниками “Знание” і “Земля”, видавництвами “Польза” і Московським книговидавництвом.

В останньому протягом 1909-1916 р.р. побачили світ дев'ять (!) томів творів Винниченка російською мовою. Окремими виданнями з'являлися його романи “Чесність з собою”, “Рівновага” (“На весах жизни”), збірки оповідань тощо.

Деякі зі своїх творів В.Винниченко й писав по-російськи, і це його “загравання” з російською літературою викликало в українській пресі суперечливі оцінки, хоча починалося воно й не від доброго життя1. Траплялося, що повісті й романи Винниченка друкувалися поруч із творами М.Арцибашева, Л.Андреєва, Є.Чирикова, І.Буніна, і нам зараз важливо зафіксувати ось цю включеність українського письменника в російську літературну атмосферу, характер якої не в останню чергу визначався широким інтересом до проблеми статі.

Ми вже знаємо, що сам В.Винниченко рішуче заперечував, коли Є.Чикаленко картав його за “горьковщину”, а потім - за “андреєвщину” й “арцибашевщину”. “Щодо критики “Момента”, то Сергієві (Єфремову. - В.П.) я можу сказати, що нічого Арцибашева не читав. Збираюсь вже давно прочитати “Саніна”, але ніяк не можу добути”, - писав В.Винниченко своєму “патронові” із Женеви 17 жовтня 1907 року. На той час ним уже були написані й оповідання “Момент”, і драма “Щаблі життя”, - отже, генетичні зв”язки з “Саніним” могли виникнути лише пізніше. А поки що С.Єфремов (якщо судити з листа Є.Чикаленка й Винниченкової відповіді на нього) реагував на типологічні сходження. Вони й згодом мали місце: і “ніцшеанців-соціалістів” Винниченка, і Саніна Арцибашева однаково не влаштовує стара мораль. Для Володимира Саніна мета життя - “в насолодах”, він скептик і трохи цинік (якому, між іншим, і Ніцше з його Заратустрою видається “напыщенным”!), а головне - з Винниченковими “імморалістами” його споріднює бажання не загубити себе в ситуації, коли падають старі ідоли і гряде велика “переоцінка цінностей”. Спорідненість психологічного типажу виникала в двох письменників - українського й російського - внаслідок дії об”єктивних чинників (Саніни, як і Передонови Ф.Сологуба, як і Купченки та Стельмашенки В.Винниченка, з'являлися в реальних життєвих обставинах початку століття), але цілком можливо, що мав місце й суб”єктивний “фермент” - своєрідне “посередництво” Ф.Ніцше, до якого і М.Арцибашев, і В.Винниченко виявляли інтерес.

У романі М.Арцибашева “Санін” автор постійно акцентує на тому, що ставить його персонажів, молодих жінок і молодих чоловіків, у “видовий”, біологічний ряд. Він, автор, зосереджується на сексуальних відчуттях і переживаннях героїв, які зібралися в провінційному українському містечку (що в ньому впізнається рідна для Арцибашева Охтирка), - Ліди Саніної, дівчини-красуні; самовпевненого підкорювача жінок, порожнього внутрішньо, але сильного й красивого ротмістра Зарудіна; самозакоханого не то художника, не то філософа, не то “партійця” Юрія Сварожича і ще багатьох героїв цього скандального свого часу роману.

З-під пера М.Арцибашева (та й не його одного) поставала нова міра відвертості, - нова, звісно, не в порівнянні з “Декамероном” чи маркізом де Садом, а в порівнянні з поточною літературою (новим же щодо Бокаччо чи хоч би й зухвалого французького маркіза було те, що в них інтригувала сама дія, любовна пригода, - у прозі ж початку ХХ ст. значно виросла увага до психології еросу, до гри інстинктів, підсвідомості тощо).

Нову міру відвертості пропонував своїм читачам і В.Винниченко, починаючи вже з першого свого оповідання “Сила і краса”, яке неоднозначно сприймалося колом “Київської старовини”. Відомо, що В.Науменко, головний редактор журналу, а також старогромадівець П. Житецький вважали деякі його твори просто непристойними і ховали їх від очей власних дітей. Така їхня реакція була спричинена оповіданнями “Моє останє слово (Дрібниця)”, “Момент”, “Рабині справжнього”, “Таємна пригода”, “Чудний епізод”. Само собою зрозуміло, що романом “Чесність з собою” - теж.

І.Нечуй-Левицький приблизно тоді ж стверджував: “Добродія В.Винниченка можна залічить до еротистів, до письменників-еротоманів, як-от Мопассан, Верлен, Бодлер, Оскар Уайльд. Його еротоманія скинулась і на декадентську еротоманію Ф.Сологуба, Андреєва й Каменського”.(181) Частина передплатників газети “Рада” й журналу “Літературно-науковий вісник”, де друкувався В.Винниченко, на знак протесту проти його “непристойних” творів почала засипати редакції обуреними листами і навіть відмовлятися від передплати!

Читачеві, звиклому до неписаного етичного кодексу “Миколи Джері” чи роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, нелегко було обжитися серед несподіваних для нього реалій художнього світу В.Винниченка. У “Моєму останньому слові” (1903 р.) він зустрічався з персонажем-студентом, який змагається з власним “гріхом” аутоеротизму. У “Рабинях справжнього“ (1907) він міг би зустрітися - якби не сувора редакторська рука Є.Чикаленка! - з лексикою, вельми дражливою з т.з. неписаних канонів української прози: “полові органи”, “жіночі груди”, “ляжки”... Є.Чикаленко, прочитавши “Рабинь справжнього”, шпетив В.Винниченка: “Не побивайте Ви, голубе, рекорда новітніх російських порнографів. Не псуйте Ви своєї слави! Гляньте Ви на Мопассана, у якого ще рискованіші місця виходять художественно; твори сі залюбки читатимуться ще не одним поколінням, а твори сучасних порнографів умруть ще за їх життя”.(182)

У тому ж листі (від 14 листопада 1907 р.) Є.Чикаленко цікаво описує реакцію “інтелігентного українського Києва” на ще одне оповідання В.Винниченка - “Момент”: “Ваше оповідання “Момент” викликало багато розмов. На лекцію Грушевського зібрався весь інтелігентний український Київ, і в перерві якось зайшла розмова за “Момент”, багато цікавого довелося почути, але лаяти ніхто не лаяв. Завважили тільки, що “Муся” (героїня твору. - В.П.) така, якою її виставлено, не могла зробити того, що зробила. Тут одні стали доводити, що, власне, між ними (героями оповідання. - В.П.) “нічого” й не вийшло, а инчі доводили, що вийшло. Поділились на два гурти, почали перечитувать місця, і все-таки не прийшли до однієї думки”.

Красномовний епізод! Мопассан чи Арцибашев, напевно, такої дивної дискусії не викликали б, бо то - література французька і російська, а тут - свій! Зухвалий порушник правил, enfant terrible українського письменства... Так нерідко буває, коли ламаються стереотипи: психологи давно зауважили, що в таких випадках людська свідомість реагує на нове, йдучи від неприйняття до прийняття через три фази:

  1. цього не може бути;

2) в цьому щось є;

3) як ми раніше цього не знали?

Втім, Є.Чикаленко цілком резонно нагадував про те, що із стереотипами не пов'язане, - про “межу прекрасного, художественного...”

Шукаючи цю межу, В.Винниченко (мешканець великих європейських міст!) мав можливість орієнтуватися не лише на російську літературу, на М.Арцибашева чи Л.Андреєва, а й на К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена, С.Пшибишевського... Бо, зрештою, “проблема статі” в усіх її іпостасях спершу була заявлена в західно-європейських літературах. Саме звідти йшла та хвиля, яка пробуджувала і в українській літературі інтерес до проблем спадковості, кохання, шлюбу, свідомості й підсвідомості, інстинкту й розуму, моралі, стосунків між чоловіками й жінками. Можна в цьому зв”язку зіслатися на художню практику Лесі Українки з її “Блакитною трояндою”, О.Кобилянської (повісті “Людина”,”Царівна”, “Некультурна”, “Вальс меланхолійний”), М.Коцюбинського (новели “Поєдинок”, “Сон”), І.Франка (“Сойчине крило”)...

Соціальна проблематика тут взята в її психологічному аспекті. На першому плані виявляються гострі внутрішні конфлікти; моральні колізії, обтяжені часом фатальною спадковістю (як у “Блакитній троянді”), голосом “предковічних” інстинктів, загалом біологічного начала; гра пристрастей; зіткнення природного й догматичного...

У багатьох творах В.Винниченка, написаних у 1906-1920 р.р, на зміну різким соціальним контрастам, що нерідко були основою сюжетів у його ранній новелістиці, теж прийшла проблематика морально-психологічна й морально-філософська, яка включала в себе й вельми актуальну в широкому читацькому й письменницькому колі “проблему статі”. Як бачимо, творчі зацікавлення В.Винниченка збігалися із загальним вектором літературного руху - від мітингів до “статевих ексцесів” , а якщо точніше - до проблем кохання, шлюбу та біологічних чинників у людській поведінці.

5.2. Кохання і притчі (В.Винниченко - К.Гамсун - Ш.Бодлер - О.Уайльд)

Як важливий компонент життя кохання супроводжує героїв більшості творів В.Винниченка незалежно від їх жанрових ознак. Але якщо в таких новелах, як “Голота”, “Раб краси”, “Зіна”, “Заручини”, “Роботи!”, любов постає просто як супутник людського життя, то в ряді п'єс, романів, а також оповідань письменника вона виявляється предметом спеціального художницького дослідження. Причому, В.Винниченка цікавлять як психологічні аспекти “життя серця”, так і проблематика любові в її зв”язках із суспільною мораллю. І психологічна, й соціальна іпостасі кохання для нього однаково важливі.

Це закономірно, адже на початку нового століття явище любові опинилося в центрі уваги не лише психологів та фізіологів, а й політиків, філософів, соціологів. Якщо З.Фрейд досліджував статевий потяг (лібідо) як могутній і універсальний чинник людської поведінки, якщо в “Нарисах із психологіх сексуальності” він брав під мікроскоп, так би мовити, “біологію любові”, то А.Бабеля “статева” проблематика цікавила передусім з т.з. соціалістичної реорганізації суспільства. Винниченко-художник виявляв інтерес і до одного, й до другого.

Стосунки між статями він розглядає в загальному контексті моральної проблематики, і це вельми симптоматично. Кохання невіддільне від питань про індивідуальну свободу і її взаємозв”язок з існуючими суспільними приписами. Між вибором, що його здійснює “Я”, між лінією поведінки особистості і пануючими в суспільстві уявленнями, писаними, а частіше - неписаними правилами може виникати колізія. В. Винниченко відзначався неабиякою чутливістю до подібних конфліктів, він не раз і сам, ставлячи в центр своїх роздумів “проблему статі”, загострював кути.

Власне, це той шлях, яким ішли й А.Стріндберг, Г.Ібсен, С.Пшибишевський, К.Гамсун; у близькій В.Винниченку російській літературі - Л.Андреєв, М.Арцибашев, О.Купрін... Уже в “Силі і красі” молодий прозаїк показав читачеві речі не зовсім звичайні любовний “дуалізм” молодої жінки, якій нелегко здійснити вибір між “красою” і “силою”. Трохи згодом - через п'ять років - буде написано оповідання “Момент”, яке, як ми вже знаємо, викликало жваву реакцію в “просвіщенних” колах української читацької публіки. Повідана в ньому історія короткої любові, що зароджується між молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації, психологічно витончена, світла й прекрасна. Але й печальна, бо герой новели залишається наодинці з мукою “осиротілого щастя”, яке спалахнуло було на мить (момент!) - і зникло разом із чарівною панною.

Є в цьому творі досить одверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її часом суворими, а то й пуританськими вимогами, - і природності та принадності душевних і тілесних поривань двох молодих людей; є піднесений і мінорний водночас апофеоз “великому, прекрасному процесові життя”, частка якого - і ліс, і бджоли, і пташки, і “сплетені коханням метелики”, і ... ці юнак та дівчина, які мовби розчиняються у зеленому рухливому царстві природи. Людська ж мораль згадується як щось протиприродне, обтяжене умовностями і навіть лицемірством.

Епіграфом до цієї Винниченкової новели цілком могли б бути слова Г.Флобера: “Те, що прекрасне, те й моральне”. Контраст природного - і неприродного, вільного - й скутого умовностями у творі акцентовано так різко, що фінал його набирає навіть публіцистичного забарвлення. Врятувавшись від переслідувачів на кордоні, перейти який їм необхідно, щоб виконати партійне завдання, юнак і панна змушені розлучитися назавжди. Останні репліки героїні - це, власне, квінтесенція авторської думки: “Щастя - момент. Далі вже буденщина, пошлість...”(183) Драматичний, щемкий фінал пронизаний, разом з тим, духом вітальності, “безумного щастя побіди життя”, поезією молодості і любові.

Є в цій новелі В.Винниченка очевидний гамсунівський фермент: і Винниченко, і Гамсун роблять виразний акцент на тому, що людина – невід'ємна частка природи, і саме в цьому полягає сенс того контрасту, який виникає, скажімо, в повісті К.Гамсуна “Пан”. Лейтенант Глан, головний герой цього твору, почуває повноту щастя в цілковитій самотності, яку він знаходить у лісовій сторожці поруч із вірним собакою Езопом, тоді як у цивілізованому світі йому незатишно й прикро. Його особистість і справді є “втіленням мужності й лицарства, чужих меркантильному духові, що панує в повсякденному житті”.(184)



[ Попередня | Home | Наступна ]

© ОУНБ Кіровоград - 2000